Храм

Я був свідком, як на початку шістдесятих років ХХ століття у м. Володимирці Рівненської області руйнували чудову історичну пам’ятку. Він стояв приречено похмурий Ув оточенні засмучених дубів, А поодаль люди у зажурі, У котрих ще дух не зачерствів. Переніс воєнне лихоліття, Витерпів важкий наруги день. А тепер дуби зеленим віттям Хочуть захистити від людей. Храм сьогодні мають розпинати Привселюдно, як Христа колись. А страшні теперішні пілати Нишком вмили руки, що тряслись. Раптом – вибух. Задрижали мури, Защеміло серце, біль в очах. І прекрасний твір архітектури Зараз перетвориться на прах. Зойкнув храм, на мить піднісся вгору, До блакиті, далі від злоби… Та безсило впав. Навколо горе Й купа цегли. Плакали дуби. Плакали і люди. Витирали Рукавом небесну синь з очей. І прокльони слухали вандали: Їм не днів бажали, а ночей. Ось і все... Гірка й болюча драма... Тільки сизий дим зі свіжих ран… Через кілька літ на місці храму «Возведуть» дешевий ресторан. Він стоїть, та завжди чимось хворий. Йдуть роки, немає вороття. А дуби простерли віття вгору, І чекає небо каяття. Бережім свої сердечні храми Від наруги ворога душі. Господи, пребудь довіку з нами. Сохрани від зла, гріха та лжі.