Життя – це шлях тяжкий та невідомий,

Життя – це шлях тяжкий та невідомий, Всі люди в пошуках примарної мети. Так, гнаний «его», кожен з нас невтомний, Проклав свій шлях, не знаючи куди. Бо праця вся, досягнення, старання, Усе, в що вклали ми здоров’я та літа, Усе життя – це вітру лиш хапання, І все земне – це біль та марнота. А дух так томиться, спочинку не знаходить, Бо все чуже для нього на землі. Дух прагне Бога, а життя проходить, Лишаючи лиш зморшки на чолі. Так важко йти, і знемагають ноги, До крові зраненні об гострі камінці. Життя шматує тіло до знемоги, І ось, здається, віддаси кінці. О душе зранена, невільна пташко, Так має бути у останній час. Хіба лиш нам у цьому світі важко? Чи мало хто терпів біду до нас? Але ж ми терпимо, що заслужили, І навіть менше, ніж би мало буть, Бо скільки зла ми, люди, учинили, І вирок свій нелегко нам збагнуть. А Бог страждав ще більш в людському тілі. Хіба ж від нас Він заслужив оце? А люди знахабніли в грішному свавіллі, Святому Боговi плювали у лице. Нам важко осягнути те жахіття, Що в Гефсiманії Ісус переживав… Він був самотній… І лиш трав суцвіття Легенький вітер ніжно колихав. Усе, як завжди, – нічка тепла, тиха, У небі ясно мерехтять зірки. І учні сплять, не відчувають лиха, Пісні в саду співають пташечки. Ісус Христос, що не вчинив лихого, Сам залишився, Сам на цілий світ. Він зі сльзьми молився до Отця Святого – I з крові краплями змішався Його піт. За людство Він готовий був померти, Хоч знав: гірка аж надто Чаша ця, Було б простіше з пам’яті все стерти… В сльозах полегшення благав Він у Отця. І хто б підтримав в цю важку хвилину?! Він знав, що не мине страшних страждань, А час так невблаганно i невпинно Наблизив суд. Наблизилась бiда. А учнi спали. Лиш Отець Святий У час важкий пiдтримав i розрадив, Щоби у мить болючих почуттiв Він гори подолав і пiдлостi, і зради. А на хрестi, коли Отець залишив З грiхами нашими важкими, наче камiнь… Вiн добровiльно помирав у тишi – Й любов Свою пiдняв понад вiками. Великий Бог прийняв покірно муки, – Творця нікчемні люди розiп’яли, Пробили цвяхами святі невинні руки, Які весь світ так ніжно обіймали. А ми – невдячні, грішні самолюби – На власну долю нарікаємо не раз, Ламаєм руки, в розпачі кусаєм губи І думаєм: напевно, Бог покинув нас. Та Бог ніколи нас не залишає. Він завжди поруч, де б ми не були, Вiн щиро нам у горі співчуває, Хоч саме ми Його і розп’яли. Він любить нас, хоч завдаємо рани, Плюємо знову у Лице Святе, Будуємо сміливо плани, Та все земне – марнотне і пусте. Лиш Бог – це Істина, яку шукають люди, Мета життя та здійснення всіх мрій, Пробач, Ісусе! Без Тебе я – нікуди, Ти мій Господь і Ти Спаситель мій!