Як перший спалах сонця на світанні, Мов перекати грому – тільки мить, Як вранці гаснуть зіроньки останні – Так само швидко і життя летить. Мов листячко осіннє, що вітрець зриває З дерев багряних в пишному саду – Так листопадом днів життя кружляє… Роки щодень пришвидшують ходу. І як сніжинки срібні тануть на долоні – Так гублять слід свій молоді літа, Галопом мчать, неначе дикі коні, Журавликом за обрій відліта. Роки летять собі – і їх не зупинити, А що було колись – тобі не повернуть. Усе, що за життя зуміли насадити – Те люди з поля у жнива зберуть. І хоч на серці рани час таки лікує, Взамін нам зморшками проорює чоло І ще на скронях сивину малює Та з пам’яті стирає, що колись було. Життя – мов човник у бурхливім морі. Цей плин років не раз журбу навіє. Усе мине, і згаснуть в небі зорі, Та хай душа ніколи не старіє!
