Я того не хочу

Життя Катерини — це робота. І ще раз робота. І так щодня — від рання до смеркання. Та воно й начебто нічого поганого. Хіба лінуватися краще? Звісно, ні. Ось так, за роботою, жінці ніколи було думати про здоров’я. Та й для чого? Воно про себе нічим не нагадувало, хіба що люди. — Катя, перепочинь, побережи себе, — не раз говорили їй. — Від роботи коні дохнуть! — Я не кінь — не здохну! — відмахувалася від них, як від настирної мухи, жінка. «Он родич хату нову збудував, а сусід машину купив. А там хтось ще щось придбав… А ми чим гірші?» — не раз думала Катерина, не даючи ні собі, ні чоловікові спуску. Тож яка там душа? Не до неї було. Отож, навіть тепер, бувши в літах, Катерині не здавалося, що добігає вже сьомий десяток, бо стільки ще всього треба зробити. До сьогодні вона якщо й була у лікарні, то хіба когось провідувала. Дітей народжувала теж вдома. А якщо коли й хворіла, то вже й не пам’ятає коли і на що. Усілякі болячки, якщо вони й були, жінка переносила «на ногах». Отож, Катерина на здоров’я ніколи не скаржилася. Та щось пішло не так. Нині вона опинилася в лікарні й тепер сушить голову — звідки взявся інсульт? Та сталося те, що сталося — ліва рука й нога зробилися бездіяльними. А як же без них? Безпомічність — це важкий душевний тягар для хворого, а для близьких — ще й фізичний. Людям, які пережили інсульт, завжди не просто. Потрібно починати все заново: вчитися одягатися, тримати ложку, їсти, підтримувати особисту гігієну. А для людей, які упродовж життя ніколи не мали серйозних проблем зі здоров’ям, це ставало важким ударом. Для Катерини це був удар під дих. Усе, що вона тепер хотіла, — це стати такою, якою була раніше. У лікарнях для фізичної реабілітації пацієнтів після інсульту є певні інструкції. Та у цій ситуації вираз «спасіння потопаючих — справа рук самих потопаючих» стає чи не головним чинником відновлення таких хворих. Катерині було нелегко. Усвідомлення того, якою вона була та якою стала, не вкладалося в голові. Втрата душевної рівноваги геть вибила її зі звичної колії. Жінка сильно запанікувала й ніяк не могла перебороти цю психологічну травму. Того суботнього вечора зять Андрій у черговий раз відвідав тещу. — Вам потрібна духовна реабілітація! — порадив він їй під час розмови. — Господь — найкращий Лікар! Моліться! А я попрошу Церкву молитися за ваше здоров’я. Наступного дня, повернувшись із Церкви, чоловік знову відвідав жінку. — Що це зі мною? — прохопилася Катерина. — Мені стало так добре. — Бо ж ми молилися за вас, — пояснив Андрій. — Навіть так! — відказала здивовано й надовго замовкла. Церква й далі молилася. Хвороба потроху відступала. Ще через якийсь час жінка відчула, що її здоров’я значно поліпшилося. Тепер Катерина не ігнорувала зятеві розмови про Бога й охоче слухала, коли він читав їй Євангеліє. Її душа оживала, а з нею — й тіло. Жінка набиралася сил. Здавалося, тепер усе буде добре. Проте… проте, світ так просто не відпускає тих, хто йому служить. Якогось дня на Катерину насунулися чорною хмарою сумніви. Вона знову запанікувала, впала в депресію… Якось, відвідавши тещу, зять застав її за столом, біля вікна, у глибокій зажурі. Затуманений погляд жінки щось шукав там, за шибкою, та не знаходив: чи то через сутінки надворі, чи в душі… Андрій, привітавшись, намагався її розрадити. Та зауважив, що теща й надалі залишається у пригніченому стані. І, здається, не помічає його й не чує. — Почитаймо Святе Писання! — запропонував їй тихо. Катерина ніяк не відреагувала. Далі сиділа мовчазна й насуплена. Тоді чоловік взяв Євангеліє. Поклав біля неї на стіл. Хотів розгорнути, як раптом жінка його зупинила. За якусь мить, не підводячи голови, повільно відсунула Книгу: — Я того не хочу! — наче з потойбіччя, глухо пролунав її голос. На Андрія повіяло могильним холодом. Його аж зморозило від тих слів. У ту мить йому здалося, що цим жестом вона відсунула Самого Бога… Глибоко засмученим він повертався додому. Перед його зором весь час стояв цей неприпустимий жест. Наступного дня до нього зателефонували родичі й повідомили, що теща впала в кому. Її організм перестав приймати їжу. Не могла вона й пити — коли Катерині намагалися бодай трохи закапати води, жінку починало душити. Промучившись десять днів, так і не приходячи до тями, вона померла… Іди і більше не гріши! Дмитро недавно приїхав на цю землю. Вона мала стати його другою Батьківщиною. Все тут не так. Все тут, починаючи з мови й побуту, так важко сприймається. Аргентина — чудова країна. Та навіть спілкуючись із земляками-емігрантами, він не міг приглушити тугу за Україною. Але було одне місце, за стінами якого Дмитро залишав і тугу за Україною, і за тими, кого там залишив. Тут забував і про проблеми, якими зустріла його ця нова, ще незвідана для нього країна. Тим місцем тут, на аргентинській землі, був молитовний дім, збудований у традиційному українському стилі ще першими емігрантами. Ось уже довгі роки він служив місцем прославлення Бога Всевишнього. Заходячи в цей Божий храм, Дмитро повністю віддавався служінню. У його стінах він почувався, як на своїй любій Україні. Ні, більше — мов на небі. Кожен раз, виходячи з дому молитви після закінчення богослужінь, Дмитро, поглядаючи на голі стіни, думав: «Чому на них немає жодного напису зі Слова Божого?» Він так звик читати зі стін певні золоті вірші Святого Письма, що постійно нагадували важливі істини. Одного разу не втримався й запитав братів, у чому причина. І з’ясувалося, що вона була набагато простіша, ніж він міг собі уявити — просто не знаходилося людини, яка могла б їх гарно написати. Вислухавши те, що вже було зроблено для втілення задуму, Дмитро сам став турбуватися цією справою. Довгі пошуки вивели його на одного чоловіка — Євгена, який міг вирішити проблему. Той був родом із Вінниччини. Дмитро з великим запалом узявся за те, щоб забезпечити художника потрібними матеріалами. І ось вони з братами вже в домі молитви й радяться, де і як найкраще розмістити написи. Після недовгих дебатів усі дійшли згоди, що написи мають бути українською та іспанською мовами. Однією із цитат мали бути слова з Євангелія від Матвія, які сказав Ісус під час Своєї Нагірної проповіді: «Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога». Цей напис вирішили розмістити на бічних стінах. Ще одним написом мали бути слова, які Ісус говорив не раз після того, як зцілював людей: «Іди і більше не гріши…» Цей вислів планували розмістити над виходом із залу. Слухаючи палкі дискусії та вірші, які брати хотіли написати, Євген тільки посміхався. Проте взявся до роботи. Та згодом, дійшовши до напису над виходом, він, насміхаючись, сказав: