Я ходив по нiмецькiй землi, роз’їжджав по її автобанах. Як же нас ошукали в Кремлi, як обплутали в сiрих туманах! Як мiльйонам, не тільки менi, говорили, що згнив уже Захiд. Пригодились i сморiд брехнi, i червоної пiдлостi запах. «Загниваючий капiталiзм» – це, мовляв, легiон безробiтних. А навколо – осяйнiсть облич, щирий усмiх очей безклопiтних. Бо щомiсяця мають вони допомогу до тисячi марок! Факти цi залишають в тiнi крутiї на «буржуйських примарах». Магазини – палаци добра, де нi черги, анi дефiциту. i дивуюсь (приречений раб) я країнi умитiй i ситiй. Тiльки – стiй: ескалатор завмер! «Поламався!» – в думках закипiло. Та лиш став на сходинку – попер, як ота персональна кобила! Вiдчиняються дверi самi... Не скриплять... i не б’ють в поясницю. Я iду у яскравiй юрмi i мiркую: невже це не сниться? ...На радянському цвинтарi був, що размiщенний у Штукенброцi. Тут нiкого нiхто не забув, Тут гранiтно на кожному кроцi: «Тут лежить стiльки гордих сердець...» «Ви шептали, вмираючи: Сталiн...» Що ж, пiдстригли нас, наче овець, недарма жебраками ми стали. Там на цвинтарi з сiрих цвяхiв сконструйованi сiрi ворота. То – як пам’ять боргiв i грiхiв, За невдахами вiчна скорбота! О Росiє! До чого твiй раж, гонористi твої поривання? Перед Богом в вiках себе зваж i (в народах!) прийми покаяння!
