Вітчизну й матір не обирають! Можливо, саме тому ці два слова часто вживаються поруч. Адже Вітчизну ми теж називаємо матір’ю. Кожний із нас під словом «Вітчизна» уявляє рідні обличчя батьків, друзів, рідних. Але терниста й непроста дорога пролягла в наш час через усю країну. Спалахують різнокольорові вогники, веселка перетягла весь обрій своїми стрічками, об’єднуючи обидва кінці рідної країни – моєї України! Схід і захід разом, північ та південь України – єдині! Чому ж ми не можемо мирно жити в цьому світі? Погляньте навколо! Земля здригається від вибухів страшної зброї; падають, мов підкошені, дерева; руйнуються будинки; люди й квіти в’януть; сохне потолочена трава; тьмяніє від диму й кіптяви сонце. Людський стогін та плач чутно далеко, птахи притихають зі своїм ніжним співом. Лютий ворог прийшов до нас… Та піднялися на захист нашої стражденної матінки-землі українські воїни. Залишили вдома батьків, дружин, дітей, цікаву роботу, звичайний побут і стали на шлях битви. За рідний край і за рідну Вітчизну. Сотні, тисячі, мільйони хлопців, чоловіків і навіть жінок піднялися на захист Батьківщини. Почуття обов’язку перед державою та громадянами веде їх на боротьбу. Якщо без Батьківщини людина не може жити, сумує та страждає; якщо за її свободу й честь вона готова віддати власне життя, – значить їй цінність її надзвичайно висока. Саме за це б’ються наші захисники, які бажають миру, злагоди та процвітання для всієї нашої України. Військові, що перебували в нашому селі, стали для мене справжніми друзями, тільки значно дорослішими. Вони – неодмінні учасники всіх заходів, що проводилися в ліцеї, а для мене зустрічі з ними були цікавими та корисними. Це тільки тепер, коли подорослішала, усе зрозуміла: дивлячись на мене та моїх друзів, спілкуючись із нами, вони, напевне, згадували своїх дітей, що так на них чекають. Часточку свого серця хлопці зі Львова, Тернополя, Києва, Полтави дарували нам, ніби власним дітям. Тепер військових немає в нашому селі, вони повернулися додому. Але я ніколи не забуду години, проведені з ними. Я завжди пам’ятатиму, що вони в мене є. І саме тому радію кожному дню, учуся, відпочиваю – і низько вклоняюся за це нашим захисникам, бо завжди відчуваю – вони поруч! Честь і слава усім героям моєї країни! Ірина Татарченко, 14 років Лисичанськ Привіт! Мене звати Ірина. Я народилася та зростала в Алчевську, але війна змусила моїх батьків переїхати до Лисичанська. Тепер я мешкаю тут. Вірю в перемогу України й в те, що завдяки ЗСУ колись повернусь у свій український Алчевськ. Свій вірш присвячую тобі, захиснику!
