У залі перебувало більше, як півсотні людей. Багатьох із них я вже знав особисто. Ми спілкувалися з ними раніше індивідуально, близько години говорячи про їхню ситуацію та про Євангелію. Вони були з різних областей України: Харківської, Луганської, Донецької, Запорізької, Херсонської… Люди, які втратили все – залишилися без нічого, крім свого життя та надії на майбутнє повернення додому… Ми регулярно допомагаємо їм продуктовими пакетами, одягом, медикаментами й чим тільки можемо. Тому вони довіряють нам і ставляться з повагою. Але бачу в їхніх очах біль, який тримає їх закритими у своєму внутрішньому світі… Я почав так… Дорогоцінні, дуже радий вас бачити живими й радий тому, що ми можемо вам допомагати. Але хочу попросити у вас пробачення… За те, що ми до кінця не розуміємо вас і вашого болю… У нас є домівки, нехай навіть і в них буває холодно, наше місто не зруйноване й поруч наші рідні та близькі… Друзі, вибачте, але ні ми, ні люди навколо вас не можуть зрозуміти ваш біль, і тому дуже прошу не ображатися на той холод і нерозуміння, із яким ви стикаєтеся час від часу… У багатьох місцевих, що оточують вас, загинули на війні їхні чоловіки, батьки та діти, щоб звільнити від російських окупантів ваші міста, тому в людей свій біль… Прошу вас зійти на їхній рівень і мужньо переживати цей факт та існуючу дійсність…» Я бачив, як вони всі підняли голови, у їхніх очах було здивування... Вони побачили: я розумію, що їм болить… У багатьох з’явилися сльози, і хтось крикнув: «Дякую!» Коли я далі проповідував Євангелію й говорив про фарисея й митника, вони брали активну участь, жартували, сміялися, а потім підходили та обіймали мене як свого близького друга. Вони були раді просто від того, що я розумів їхній біль, висловлював співчуття. Після нашого невеликого богослужіння до мене підійшов чоловік, який доглядає психічно хвору дружину, а його маму на тлі всіх жахів війни розбив інсульт. Тому він змушений був поселити її в будинок для людей похилого віку, де про неї подбають краще, аніж він на орендованій квартирі. Після слів удячності за зустріч він тремтячим голосом поділився своїм болем: від його будинку та будинку його мами на Херсонщині нічого не залишилося… «Як бути далі, я навіть не знаю…» І я теж не знав. Мій смуток у тому, що я не просто не розумію до кінця болю багатьох людей, але бачу, що не можу вникати глибоко, щоб вони не розірвали мені душу і… не спонукали мене до дій… Служити іноді простіше, ніж зрозуміти й вникнути в людський біль... Думаю, що сліпота – це свідомий вибір, що виходить із бажання уникнути болю, співучасті та особистої відповідальності... Левит і священник – яскраві представники такої безсердечності, на тлі якої напівкровка самарянин соромиться кожного релігійного «делавара». Почасти я розумію біль переселенців, бо бачу нерозуміння нашої ситуації в багатьох моїх знайомих за межами України. Нещодавно мій друг, пастор із Донбасу, який залишив свій будинок через вторгнення окупантів (у помешкання вселилися кадировці), поділився болем від сліпоти та байдужості своїх друзів-християн у Німеччині. Вони байдуже й відсторонено намагалися відвести розмову в інший бік, навіть не прагнучи зрозуміти його скорботи та переживань. Я іноді отримую листи чи дзвінки, які викликають здивування… Війна викликає алергію на поверхове та легковажне життя. Це факт: той, хто не був у твоїй «шкурі», не здатний тебе зрозуміти. Коли ти радієш появі електрики та сирені, що повідомляє про закінчення тривоги, тоді всі фото безтурботного життя, позування на тлі пальм, океану чи «крутої» машини, окрім зітхань, більше нічого не викликають. Еклезіяст був дуже правий, сказавши, що «смуток кращий від сміху, бо коли сумне обличчя, тоді серце стає добрішим…» Ми маємо життя до й після... І в цьому світі ми сьогодні живемо... Відсутність бажання в християн Росії зрозуміти наш біль та страждання – це одне з найважчих випробувань для нас. Йдеться навіть не про тих, хто оскаженіло «зигає» у бік Кремля і захоплюється Путіним. Із ними все зрозуміло. Йдеться про тих, хто, будучи «нейтральним» і «поза політикою», закрився у своєму «рефрижераторі духовності та безсердечності». Боляче навіть не від моралі та повторення кремлівських штампів у звинуваченнях, а у відсутності християнської адекватності, розуміння та елементарного Христового співчуття. Віруючі, які висловили свою любов і підтримку в цей час, стали особливо дорогими й близькими на все життя. Християнська сердечність перемогла навіть багато богословських незгод. Це показує, наскільки важливо для душі, щоб нас розуміли й мали співчуття. Так, ми всі потребуємо цього… Просто це неможливо… Справді, ніхто з людей по-справжньому, навіть при всьому бажанні та потугах зрозуміти нас не може… Я пишу про це тому, що хочу нагадати собі й кожному Євангелію… У мене, як і в кожного з нас, є Той, Хто завжди й по-справжньому нас розуміє… Від народження Його намагалися вбити, і Він змушений був стати біженцем. Усе життя Ісуса відкидали й не розуміли всі ті, кого Він любив, навіть найкращі друзі та Його рідні. Вмирали й гинули Його близькі. Його ненавиділи ті, кому Він служив. Він втратив і залишив усе заради нас. Навіть уже на хресті Його клювали й добивали всі з натовпу, хто проходив і насміхався: від священників, воїнів під хрестом до розбійників, що розділяли з Ним страждання. Він висів і залишався там Один, захищаючи та спасаючи нас. Ось Хто розуміє нас! Він був тут і ходив у Тілі. Він вміє співпереживати та співчувати будь-якому болю. Він Справжній Уболівальник і Підтримка для тих, хто довіряє Йому. Він усе розуміє… Ось чому я можу радіти Його розумінню та співучасті у своїх скорботах. Він мене розуміє... І з цієї причини мені й нам усім має бути неважливо, чи розуміють мене й нас інші… Чи співчувають, чи безсердечно холодні, чи, насміхаючись, звинувачують нас. Головне те, що Він розуміє нас. А оскільки Він живе в мені, я можу й повинен розуміти інших… Я покликаний заглиблюватися в біль і скорботу тих, хто потребує розуміння. Я покликаний не боятися чужої скорботи, а переживати її разом із страдниками, щоб із Його силою та ревністю їм служити. Перемігши наші гріхи на хресті й смерть у могилі, воскреснувши й піднявшись у Небеса, Ісус зійшов у наше серце, щоб сьогодні ходити в нас і служити через нас. Христос дав нам унікальну здатність дивитися за вітрину й крізь листя смоковниці вглиб душі людини, щоб розуміти її, співпереживати їй та підтримувати її. Саме тому я знаю, що нагадати своїй душі й що сказати біженцям від війни в їхній скорботі... Ніхто не може зрозуміти, заглибитися в їхній біль і дієво допомогти, крім Того, Хто його пережив Сам і знає нас краще за всіх... Тільки Його присутність зцілює найглибший біль, перетворює серце й розгладжує зморшки печалі на обличчі. Нам найбільше потрібен Той, Хто завжди розуміє нас.
