…У цей день приблизно сімнадцять років тому вони з подругами надумалися відзначити своє повноліття. Недавно їм вручили паспорти — отже, вони вже дорослі. Мама її теж тоді застерігала. Та вона не послухалася. Думала, що може вже сама відповідати за свої вчинки. Відмахнувшись від материних застережень, Марта, сповнена рожевих мрій, як метелик на вогонь, не поспішила — полетіла на зустріч з подругами. Тоді все було прекрасно, просто чудово, просто супер. Вони трохи посиділи в барі. Трохи випили. Повеселилися. Згодом, галасливою зграйкою полетіли на дискотеку. Там було ще веселіше, ще більш чудово: гриміла музика, у танці кружляли пари. Молодь розважалася. Не було батьків, не було вчителів — воля. А ще там вона зустріла його — першого… І останнього. Він їй одразу ж сподобався. Можливо, Валентин і не був вродливішим за інших, проте вмів так гарно говорити. Він тоді їй сказав: — Я тебе все життя чекав… Таких слів їй ще ніхто ніколи не говорив. Вона була просто захоплена ним. Він був мов прекрасний принц із казки, який визволив її з такого сірого, нудного життя. А ще в розмові з ним вона нарешті відчула себе дорослою. Увесь вечір він був тільки з нею. Інших для нього наче не існувало. Саме такої уваги, саме про такого вона й мріяла. Марта й не пам’ятає, як опинилася в його квартирі. Можливо, тоді причиною було вино, а може — і таке раптове кохання. Раніше вона такого ніколи б не зробила. Усі вважали її розумною й скромною дівчиною. Та тепер Марта бачила тільки його очі й пішла за ними туди, куди вони її вабили. Вона мліла від щастя, від кохання, якого раніше не знала… Уже світало, коли він провів її додому. Упавши на ліжко, обійнявши подушку, вона солодко заснула… Десь під обід Марта прокинулася й згадала вчорашній вечір… І ніч. Вона, так само солодко потягуючись, полинула думками до нього — до Валентина. Навіть буркотіння матері цього дня її не дратувало. Дівчина була на сьомому небі від щастя й з нетерпінням чекала вечора. День тягнувся повільно, хоч Марта весь час крутилась біля дзеркала. І ось настав довгоочікуваний вечір… Вона, мов на крилах, помчала на дискотеку, адже там мав бути він — її коханий… Та його чомусь довго не було, і їй аж стало лячно — раптом не прийде… Та Валентин прийшов… Але не сам — із іншою… У Марти відняло мову. Слова застрягли в горлі, до якого підступно підкочувався гіркий клубок… Гордість тоді не дозволила їй підійти до нього. А він спочатку уникав її погляду, а потім десь і зовсім зник разом із новою подругою. Після того вона його більше й не бачила. Згодом, правда, почула від когось, що він кудись переїхав. Та вона його не шукала. Знову гордість не дозволила, та й тепер Марта мала інший клопіт — вона носила його дитину… Що робилося після того, як мати про це дізналася, вона й зараз не може без здригання згадувати. Проте виручили жіночі сльози й серце материнське. Марта народила… Скільки їй ще довелося зазнати людських пересудів і презирства — один Бог знає. Та вона витерпіла все й виростила свою доню… Їй було важко, неймовірно важко. Її всі ігнорували. Вона залишилася тільки з мамою й крихітною донечкою. Та коли не стало й мами, Марта зрозуміла, що тепер вона дійсно самотня. Допомоги не було звідки чекати. Мама родичів не мала — вона була з дитбудинку. На розмови про батька вдома було накладено табу. Тоді Марта стала шукати Бога. Та Він щось їй ніяк не траплявся. Їй здалося, що це марна справа. Вона скрізь наштовхувалася на людей цікавих і байдужих, добрих і злих. Вони жили своїми проблемами й наче хотіли їй допомогти, але чомусь це більше здавалося на жебрацьку милостиню, за яку треба цілувати їм руку, а вона не вміла. Тоді їй здалося, що це казка, вигадка, ніякого Бога не існувало й не існує. Вона не бачила Його в розкішних храмах, у яких намагалася Його знайти, не бачила Його у священниках, із якими вела бесіди. Скрізь Марта бачила лише людей і чула їхні розмови, та людям жінка більше не вірила… Ішли роки… Ганнуся тим часом росла… Одного разу до Марти долетіла фраза: «Бог стоїть на порозі вашого дому, вам лише потрібно відчинити двері й впустити Його у своє серце, — так говорить Біблія». І вона чомусь повірила… Стала шукати Господа у Святому Письмі та в серці — і знайшла, і впустила… Довгими ночами, лежачи в ліжку чи стоячи над сплячою, уже майже дорослою донькою, жінка говорила з Богом — і Він став відкриватися їй. Вона зрозуміла, що Бог дійсно є і що Він Живий. Згодом вона стала шукати і Його Церкву. І знайшла… Марта всією своєю стомленою душею ринула до людей, що її наповнювали. Проте й тут люди знову ж виявилися людьми, трохи іншими, та все ж таки людьми… Це розчарування було чи не найболючішим, можливо більшим, ніж те перше, у юності. Їй захотілось піти світ за очі, аби нікого не бачити й не чути. Та Бог відкрив їй ще одну Істину в Своєму Слові. Вона зрозуміла, що не заради них, людей, вона приходить кожної неділі в зібрання, а заради себе та заради Нього — Свого Господа. Зрозуміла, що не на них вона повинна дивитися, а на Нього. А Він — не людина. Він не підведе, не обмане, не осудить і не залишить напризволяще. У цьому вона переконалася на своєму гіркому досвіді. У Ньому вона була впевнена… Цього вона бажала й своїй дитині, щоб та повірила не їй, а Йому. Та її Ганнусі було нудно… Зі спогадів Марту вивів дзвін годинника. Пробило за північ. Ганнусі ще не було. Жінка виглянула у вікно. Лише в поодиноких будинках де-не-де світилися вікна. Ніч заповзла і в їхній двір… Марта знову стала молитися. Ішов час… — Не повтори моєї долі, — шепотіла Марта, поглядаючи на двері. Ганнусі не було… Жінка прислухалася до кожного шурхоту у дворі, до кожних кроків на сходах, до кожного голосу з вулиці. Ганнусі не було… Чекання ставало нестерпним… А може, із нею щось трапилося? Марта навіть боялася подумати, що саме могло статися. Жінка врешті-решт не витримала і, похапцем одягнувшись, кинулася до дверей, щоб іти на пошуки доньки. Вона тремтячими руками відімкнула замок і вже хотіла відчиняти двері на вулицю, коли з іншого боку почулися чиїсь кроки й зупинилися навпроти. Хтось крутнув за ручку дверей. Двері відчинилися. На порозі стояла її Ганнуся. Вона була бліда та якась тиха. Серце в Марти зі страху тенькнуло й ніби впало в п’яти. — Що трапилося? — затинаючись, запитала Марта. — Нічого, — здивовано відповіла Ганнуся. — Я просто почувалася чомусь «не у своїй тарілці» й пішла звідти. Марта здивовано звела брови. — Ти мені пробач, мамо, що я інколи не слухаюся тебе, — говорила донька, — так більше не буде. Ти мені не все розповіла про себе. Проте, я дізналася від чужих людей про твою долю й намагатимуся не допустити твоїх помилок. Тому, хоч і була на зібранні в домі молитви лише кілька разів, я думаю, що зрозуміла суть життя з Богом і без Нього. Побачивши, як на материних очах з’явилися сльози, Ганнуся, аби підбадьорити її, додала: — Не переживай за мене. У мене все добре. А зараз, вибач, — я йду спати, у мене очі злипаються. Проте завтра вранці розбуди мене. Я піду з тобою на богослужіння. Марта, приголомшена її словами, не знайшла відповіді. Ще трохи потупцювала на місці й рушила до своєї кімнати, та відвічна жіноча цікавість завернула її на півдорозі. Вона пішла вслід за Ганнусею, аби глянути, чи та вже вкладається спати. Легенько прочинивши двері в доньчину кімнату, жінка зазирнула всередину. Урешті надумалася ще щось запитати, та слова знову завмерли в неї на язиці… Ганнуся, склавши руки, молилася…
