Вздовж усієї лінії розмежування сторін на Донбасі проходить, так звана «сіра» зона – смуга нічийної нейтральної території. «Українські новини», 2015 р. Вицвілі очі, вицвілі мрії Не відбивають неба блакиті. Їм би лиш хліба, їм би прожити… Чужими ідеями їх не зігрієш. Ну а свої? Але де ж їм узятись – Мозок відштовхує думку резонну. Хочеться тиші – а тут автомати. Сіра зона… Постріли вкриють сірістю скроні, Як в душу прицільно загляне вічність. Непросто, відкинувши ідентичність, Жити в нейтрально-нічийному схроні. Бути нелегко між білим і чорним У просторі втрачених орієнтирів. Як очі задимлені – мрії огорне Тільки сірість. Небо крізь дим синьооко вдивляється В сіро-буденний знекровлений вакуум. Небу болить, бо Йому не однаково, Як нам живеться і як нам страждається. …Знати замало, що таке Істина, – Треба, щоб Істина стала тобою. Сірість, нічийністю в душу прикликана, Біле знамено без сумніву викине Перед Любов’ю. Як мати… Під «Плине кача» колихаю сина. Сльоза солонить біль щемкої втрати. «Живуть герої! – Вороги загинуть»… Я ж на війну дивилася як мати. Душею руку вбитого «живого» Стискала під «Герої не вмирають!» Як за свого, вбивалась за чужого – Для серця матері чужих дітей немає. Стікала тихо по сльозі сльозина На пелюшки мого тремкого щастя. Чи вдасться вберегти тебе, мій сину, Від грізних лап війни, а чи не вдасться? Я плакала за мертвого «живого» І за живих, приречених вмирати… І не ділила на свого й чужого, Бо на війну дивилася як мати. Понівечені мрії у молитву Складала за героя й супостата. Бо хто ще може цю війну спинити, Як не вона – зчорніла з горя мати?!
