Сідало сонце у степах далеких, І місяць наступав йому на п’яти. У цім роздоллі моря, вітру й спеки Базар працює аж до півдев’ятої. Сидить бабуся на низькім ослоні: З небес в долоні — місячна капіж. Дрібненькі яблука калиною прислонені… В моєї мами яблука такі ж. Бабуся скибочку відріже: «Пробуйте…» Та яблук тих не поспішають брать. «На них багато, бабцю, не заробите, Дивіться, поруч — як м’ячі лежать». «І справді, як м’ячі. Зелені тільки, А в мене всі рожеві, наче цвіт». «Хваліть, хваліть, — сміється з бабці тітка, — Ви ось у мене краще ці візьміть». Вже скоро в небі спалахнуть Стожари І на лимани знов тумани сядуть… А я із місячного срібного базару Іду із яблуками з маминого саду. Із того саду, де усе найкраще, Де кожну квітку Бог благословив, Де є просте, не гордовите щастя, Де оживає все, допоки ми живі. Роки стирають дати і обличчя, Дерева постаріли й віджили… Минає все, лиш не минає вічність — Господь дає й спиняє часу плин. Щасливе безкорисливе дитинство, Де нелюбові й зверхності нема, Вантаж проблем надуманих не висне… Є яблук маминих той незабутній смак. Давно уже немає саду того, І мама вже давно на Небесах. Та крізь літа, дороги і знемоги Живе у серці мамина краса.
