Росіяни насправді не такі кровожерні… Вони не вбивають за мову.

Росіяни насправді не такі кровожерні… Вони не вбивають за мову. Кажете, мова тут ні при чому? Якщо так, тоді дозвольте запитати, чи бували ви останнім часом ну, наприклад, у Харкові? Якщо бували, то як ви тоді поясните ось це? Згідно з даними «Форбс» від обстрілів Росії постраждало 10% освітньої інфраструктури України. Це 261 школа та 127 дитсадків, які повністю зруйновані та не підлягають відновленню. Вдумайтесь: 261 школа і 127 садків. Крім того, 1441 школа та 942 садки пошкоджені. Ступінь пошкодження різний. Десь обстріли пошкодили комунікації, а десь зруйнували ціле крило або дах будівлі. Це своєрiдний освiтнiй геноцид України. Як вам таке? Бронежилет із написом «Говори по-русски или умри» – це все-таки фейк чи не фейк? Наш сьогоднішній співрозмовник – пастор, викладач, засновник християнської школи в Харковi Олександр В’ялов. Колись він навчався саме в цій, 47-й гімназії. Наприкiнцi 1990-х працював у нiй учителем фiзики. Так вийшло, що на руїнах школи ми зустріли директорку, яка свого часу навчала Олександра. Уявіть, що відбувається в її серці, коли вона дивиться на руїни того, куди вклала все своє життя. Як пояснити ось ці всі звірства росіян проти української культури? Чого їм вдалося досягти? Як вижити після всього, що трапилося? – саме про це наша розмова з Олександром В’яловим. Олександр Чмут: – Харкiв – українське мiсто. На початку столiття було центром української культури. Сьогоднi це здебiльшого росiйськомовне мiсто. Чому так трапилось, на вашу думку? Олександр В’ялов: – По-перше, близькiсть до кордонiв із Росiєю. Як людина з освiтою фiзика, можу сказати, що це менi нагадує процес дифузiї, коли змiшування речовин внаслiдок руху молекул вiдбувається переважно в безпосереднiй близькостi до межi, де стається дотик рiзних речовин. Тому, звичайно, на Харкiв росiя могла бiльше впливати, нiж, скажiмо, на Чернiвцi чи Вiнницю… З iншого боку, Харкiв був за радянських часiв iндустрiальним мiстом, освiтнiм, де формувалася певна ментальнiсть. Пам’ятаємо з iсторiї ізраїльського народу: фiзично можна вийти з Єгипту. Це процес недовготривалий i вiдносно нескладний, особливо, коли Бог посилав кари на ворогiв й чудеса для Свого народу. Але змiнити ментальнiсть – це набагато повiльнiший i складнiший процес. Тут, у Харковi, ми перебуваємо на початковому етапi цього процесу, у багатьох харкiв’ян вiдбувається переусвiдомлення себе, того духовного й культурного спадку, який маємо. Але цей процес триватиме роками. Розмовляв ранiше росiйською. Але прийняв рiшення вiдкрити україномовну школу. Моє власне володiння українською мало би бути кращим. У 2000 роцi розпочав свою власну українiзацiю: читати Бiблiю в перекладi Огiєнка, молитися українською, у школi проводив уроки лише українською. Коли розпочалася повномасштабна вiйна – i моя дружина взагалi вiдмовилася розмовляти росiйською, то для мене щодо цього не було жодних труднощiв, оскiльки вже вiльно володiю українською мовою. На початку вiйни я вже проповiдував у церквi лише українською. Олександр Чмут: – Як ви розумієте, друзі, путін наважився стерти Україну з лиця землі, знищити її культуру, ідентичність, мову. Усе абсолютно, що тільки може нагадувати українське. Московський монстр вважав, що майже досяг цілі, але, на щастя, не він вершить історію світу, не він. Бог є над усім. Бог дав українцям жити на цій землі, і тільки Вiн може дозволити поставити крапку в їхньому існуванні. А якщо український народ досі є, то це означає, що він має свою ідентичність. І головною характерною ознакою будь-якого народу, звісно, є мова. Сподіваюся, ви цього не заперечите. Якщо я українець, то, звичайно, маю знати свою мову й вільно нею розмовляти. Це логічно, це по-біблійному. Бог обмежив існування народів мовою, це саме той бар’єр, за який не переходили в стародавні часи, тому що люди не розуміли чужої мови. І мова служила кордоном. Якщо ти хотів жити на території якоїсь країни, ти мав розмовляти мовою того народу. Місце проживання людей визначали саме за їхньою мовою. Пригадайте, що трапилося під час П’ятидесятниці й записано в Книзі Дій святих апостолів: «Як же кожен із нас чує свою власну мову, що ми в ній народились? Парфяни та мідяни та еламіти, також мешканці Месопотамії, Юдеї та Каппадокії, Понту та Азії, і Фрігії та Памфілії, Єгипту й лівійських земель край Кірени, і захожі римляни, юдеї й нововірці, крітяни й араби, усі чуємо ми, що говорять вони про великі діла Божі мовами нашими!» (Дiї 2:8-12). У кожного народу була своя мова – і це правильно. Саме так задумав Бог, але чомусь коли мова заходить про Україну, то ми говоримо: «Какая разница…» Як ви бачите, «разница» дуже велика. Путін сказав, що росія закінчується там, де закінчується російська мова. То що, ми будемо й далі лити воду на його млин? Будемо сприяти путіну поширювати його території чи нарешті отямимося й вивчимо мову того народу, до якого належимо? Бо ж не знаємо, що на нас чекає в майбутньому. Може так трапитися, що буде зовсім «не какая разница» тим, хто не хоче розмовляти українською. В історії Ізраїльського народу свого часу трапилася саме таке. Як відомо, євреї розмовляли на івриті, але в кожної місцевості були свої діалекти. І ось одного разу виникла міжусобна війна. Війна між своїми. Жителі Гілеаду воювали з племенем Єфремовим. Ось як про це написано в Книзі Суддів, 12:4-6: «І зібрав Їфтах усіх ґілеадських людей, та й воював з Єфремом. І побили ґілеадські люди Єфрема, бо ті сказали: Ви Єфремові втікачі, Ґілеад поміж Єфремом та поміж Манасією. І зайняв Ґілеад йорданські переходи до Єфрема. І сталося, коли говорили Єфремові втікачі: Нехай я перейду, то ґілеадські люди йому говорили: Чи ти єфремівець? Той казав: Ні. І казали йому: Скажи-но шібболет. А той казав: Сібболет, бо не міг вимовити так. І хапали його, і різали при йорданськім переході. І впало того часу в Єфрема сорок і дві тисячі». У цій м’ясорубці єфремлянам було зовсім не до жартів, їм була не «какая разница». Питання мови було питанням життя й смерті! Просто подумайте над цим серйозно. Виявляється, що вимовляти «паляниця» іноді може бути життєво необхідно. І ще одне важливе питання. Наше знання мови (я звертаюся зараз винятково до віруючих) і вміння нею розмовляти свідчить насамперед про нашу глибоку повагу й любов до власного народу. Це дуже важливо демонструвати сьогодні. І одна з можливостей це продемонструвати – наша мова. Чи знаєте ви, що в позаминулому столітті, коли між росією та Францією була війна, то на росії просто лише за вживання французьких слів людей штрафували? Ось, виявляється, як було. А в нас – «какая разница». Тому важливо звертати увагу на те, якою мовою ми проповідуємо та якою мовою співаємо. І що це в результаті робить із серцями тих людей, які нас слухають. Ми ранимо їх своєю мовою чи лікуємо? Мені подобається історія римського сотника, який послав до Ісуса з проханням уздоровити його слугу. Ось що промовили послані: «Вони ж прибули до Ісуса, та й ревно благали Його й говорили: Він достойний, щоб Ти це зробив йому. Бо він любить народ наш, та й для нас синагогу поставив» (Луки 7:5). Просто поміркуйте, друзі, чи це нормально буде сьогодні нам як церкві звертатися до свого народу мовою тих людей, які завдали нам стільки горя? Саме сьогодні й саме в Україні мова, як ніколи ранiше, має значення. Це метод нашого досягнення людських сердець сьогодні, це метод виявлення нашої любові й поваги до України та українців. У Книзі Приповістей написано: «Смерть та життя у владі язика, хто ж кохає його, його плід поїдає» (18:21). Сьогодні ці слова особливо актуальні для України. Нехай Господь пошле нам багато мудрості для того, щоб владою своєї мови служити на збудування свого народу і для Божої слави. І нехай у цьому допоможе нам Бог! ПРИМИРЕННЯ ТА ПРОЩЕННЯ: ЯКА РIЗНИЦЯ? Сьогоднi повернемося до болючої теми про зґвалтування. Вiдомо, що зґвалтована людина понiвечена з трьох сторiн: по-перше, у неї зруйнованi стосунки з Богом. Це стосунки по вертикалi. Така людина ображена на Господа, i вона закривається вiд Нього, не може любити Його всiм своїм серцем, не розумiє, як же Бог мiг дозволити подiбне. По-друге, у такої людини знiвечене розумiння й прийняття самої себе: вона вiдчуває себе брудною й знецiненою. По-третє, у неї знiвеченi стосунки з людьми по горизонталi. Зґвалтованi дiвчата пiсля того, що з ними трапилося, не можуть сприймати чоловiкiв i самi потiм вiд того страждають. Саме тому людина, яку збесчестили, не може жити як людина. Вона не може любити ближнього, як самого себе, i не може приймати вiд ближнього любовi, тому що важко поранена. Для того, щоб вiдновити стосунки з Богом, потрiбно повiрити, що насправдi Вiн добрий, що Вiн страждає разом із нами. I Христос, розiп’ятий на хрестi, – яскраве свiдчення цього. Щоб перестати вважати себе брудними й знецiненими, потрiбно повiрити в те, як Бог дивиться на нас. I погодитися, що Вiн нас любить i цiнує, незважаючи нi на що. Але як же ж вiдновити стосунки по горизонталi – із ближнiми? Що зробити для того, щоб полюбити ближнього, як самого себе? I дозволити йому любити себе. Що зробити для того, щоб не бачити у своєму чоловiковi того нелюда, який колись зґвалтував? Як перестати його ненавидiти? А разом із ним – i всiх чоловiкiв? Багато людей каже: «Потрiбно простити». Але як? Коли сьогоднi з’являється лише натяк на слово прощення, то у вiдповiдь ми вибухаємо гнiвом. Нiякого прощення цим виродкам i садистам не може бути. Розумiю, що нам усiм сьогоднi дуже боляче. Нас нiби всiх понiвечили разом із тими дiвчатами. Нам нiби встромили нiж у серце – i ми стiкаємо кров’ю. Але, як не дивно, виявляється, що це не тiльки тому ми так болiсно реагуємо на слово «прощення». Виявляється, багато хто з нас навiть i не знає й не розумiє, що ж це насправдi таке. Думаю, ви будете здивованi, коли дiзнаєтеся, що прощення не звiльняє кривдника вiд вiдповiдальностi за грiх, а також воно не звiлняє вiд наслiдкiв грiха. Ви знали про це? Виявляється, нi людське, нi Боже прощення не звiльняє людину вiд наслiдкiв грiха. Коли Давид збесчестив Вiрсавiю, а потiм убив її чоловiка, то пророк Божий прийшов до нього аж через рiк. Бог не одразу карає людей за грiхи, але при цьому Вiн нiчого не забуває. Коли пророк Натан викрив грiх Давида, цар визнав свою провину. Ось як про це написано в Словi Божому: «І сказав Давид до Натана: Згрішив я перед Господом! А Натан сказав до Давида: І Господь зняв твій гріх, не помреш! Та що ти спонукав зневаження Господа цією річчю, то син твій, народжений тобі, конче помре» (2 Самуїлова 12:13-14). Господь зняв грiх Давида, тобто Вiн його пробачив, але покарання за свiй грiх Давид при цьому не уникнув. Господь обiцяв, що покарання за грiх буде перебувати на Давидовому домi повiки: «А тепер не відступить меч від твого дому аж навіки за те, що зневажив ти Мене, і взяв дружину хіттеяника Урії, щоб була тобі за жінку» (2 Самуїлова 12:10). Так сказав Господь. I саме так згодом i трапилося. Прощення не звiльняє вiд вiдповiдальностi за грiх, i нiде Бiблiя цього не навчає. Усi цi кривдники, якi посягнули на гiднiсть українських дiвчат, платитимуть за все з вiдсотками в поколiннях. А деякi з них уже сьогоднi заплатили цiну власного життя i згодом стануть перед судом Всевишнього. Не можна чинити грiх! Пам’ятайте про це. За все доведеться платити. Особисто я – прихильник смертної кари за грiх навмисного вбивства. Бiблiя про це навчає. I не лише в Старому Заповiтi. У Новому Заповiтi про це також написано: «…бо володар Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» (Римлян 13:4). Навiщо владi даний меч? Зовсiм не для того, щоб гладити. Вiн потрiбен для того, щоб знищувати злочинцiв. I прощення не звiльняє злочинця вiд покарання. Перед стратою злочинцям давали можливiсть покаятися. Це iнша рiч. Але за навмисне вбивство завжди страчували. Бог про це заповiв у Своєму Словi. Прощення не означає примирення з кривдником. А про це ви знали? Виявляється, що такого вчення взагалi немає в Божому Словi. Якщо людина далі грiшить i чинить злочини, тодi нi про яке примирення не може бути й мови. Бiльше того, Бiблiя забороняє спiлкуватися з такою людиною, яка чинить злодіяння. У Словi Божому написано: «…і ненавидьте навіть одежу, опоганену від тіла!» (Юди 1:23). До речi, ця постанова залишена для вiруючих. Бiблiя нiколи не вчила закривати очi на грiх. Примирення вiдбувається лише пiсля щирого покаяння грiшника. В iншому випадку воно неможливе. Коли одна людина щиро кається, а iнша прощає, тодi вiдбувається примирення. А росiяни сьогоднi навiть близько не стоять бiля того, щоб покаятися. Саме тому немає нiякої мови про примирення. Наступне, що важливо знати про прощення: воно не залежить вiд покаяння грiшника. Багато вважає, що можна простити лише тодi, коли людина покається. А що робити, коли людини вже немає серед живих i вона нiколи не покається. Уявiть: росiйський солдат зґвалтував дiвчину, а наступного дня його вбили, i вiн нiколи не попросить пробачення. Чомусь думаю, що тi росiяни, якi залишаться живими, не скоро попросять пробачення. Але гiркота та ненависть в серцi зґвалтованої жертви залишається навiть тодi, коли кривдника немає серед живих. Ви знаєте про це? Виходить, що в такому разi прощення бiльше потрібне нам самим, а не кривдникам. Тому що саме воно звiльняє нас вiд гiркоти та ненавистi. Тому що гiркота й ненависть небезпечнi. У Посланнi до євреїв написано: «Дивіться, щоб хто не зостався без Божої благодаті, щоб не виріс який гіркий корінь і не наробив непокою, і щоб багато-хто не опоганились тим» (Євреїв 12:15). Внаслідок того, що в серцi людини гiркота, виникають проблеми в життi самої людини. Саме тому Бог прийняв рiшення простити людей ще задовго до того, як багато хто з них народилися й встигли згрiшити. Так написано в Бiблiї: «…бо Бог у Христі примирив світ із Собою Самим, не зважавши на їхні провини, і поклав у нас слово примирення» (2 Коринтян 5:19). Незважаючи на людськi провини, Бог прийняв рiшення простити. Ще одна важлива рiч: простити не означає забути. Нi Бог, нi людина не страждають на коротку пам’ять. Бiблiя не вчить нас забувати, Бiблiя вчить прощати. Деякi моменти з життя ми нiколи не забудемо. Якщо, наприклад, чоловiк вчинив перелюб – i вiд цього народилася дитина, а ротім чоловiк приповз до дружини на колiнах i благає: «Прости менi». Дружина простить свого чоловiка? Це реальна iсторiя. Простити чи не простити залежить вiд нашого рiшення. Але якщо навiть простити у такому випадку, то неможливо забути, що вiд грiха перелюбу чоловiка народилася дитина – i вона живе. Цього не можна забути. Але це можна простити. Бiблiя дiйсно навчає прощати. Тому що саме прощення дозволяє нам налагодити стосунки по горизонталi й полюбити ближнього саме так, як учить заповiдь Божа. Прощення звiльняє нас вiд гiркоти й ненавистi, не звiльняючи при цьому кривдника вiд вiдповiдальностi за грiх. Прощення насамперед необхiдне нам, а не їм. Їм потрiбне покаяння. Саме тому в молитвi, якої навчив нас Iсус Христос, є такi слова: «I прости нам борги нашi, як i ми прощаємо винуватцям нашим». Це дуже боляче – прощати. Це несправедливо. Це неправильно, на наш погляд. Але для того, щоб звiльнитися вiд сердечного болю, Бог приготував єдиний спосiб – прощення. I всi тi дiвчата, якi були зґвалтованi (не важливо, коли та ким), рано чи пiзно мають через це пройти, щоб звiльнитися вiд гiркоти й дозволити своїм чоловiкам, яких їм дасть Бог (я вiрю в це), полюбити себе. I своєю чергою полюбити своїх чоловiкiв. На жаль, я не знаю iншого способу. Але добре знаю, що зцiлене серце здатне любити й приймати любов. I саме цього я щиро бажаю всiм. Як пережити зраду християн Росiї та iнших країн? Що нам робити з росiйськими «братами», якi йдуть із автоматами в Україну, благословляють Путiна, вiрять, що в Українi фашисти, моляться, щоби Бог лiквiдував фашистiв?.. Що робити з ними, якщо вiйна закiнчиться, коли буде перемога? Ми говоримо сьогоднi реальнi речi. Як жити далi? Церква Iсуса Христа не обмежена кордонами. Ми маємо це визнати, хочемо ми цього чи нi. Церква Iсуса Христа – це Його Тiло, єдиний органiзм. I раптом у ньому – реальна ракова пухлина. Як до цього ставитися? У служiннi ТрансСвiтового радiо я вже 21 рiк. Це Мiжнародна органiзацiя: ТрансСвiтове радiо Росiї, України й Бiлорусi. Це завжди було одне, а тепер ми абсолютно рiзнi. Як ставитися до тих, які зайняли позицiю темряви або байдужі, або кажуть, що це не їхня справа – вони «вне политики». Маю на увазi «братiв». Що нам робити з ними? Поводитися так, нiби нiчого не трапилось? Є й такi. Вони кажуть: «У нас родичi в Росiї. Ми пов’язанi. Прийняли рiшення, що ми цю тему не порушуємо». Це вирiшить проблему? Нi. Iншi сваряться постiйно – i нi результату, нi просвiтку немає. Не розмовляти? Постiйно докоряти? Не розмовляти взагалi? Господь послав менi декiлька думок. Це не офiцiйна позицiя якогось братства. Перша важлива iстина, яку Господь менi вiдкрив: брати бувають рiзними. Як нiхто iнший, на своєму власному досвiдi цю iстину пережив патрiарх Якiв i його улюблений син Йосип. Як не просто було це Йосиповi. Якiв мав дванадцять синiв, i десятеро з них були реальними орками. Вони були збоченцями, перелюбниками, це були бандити, злодiї, мародери, брехуни. Ось кiлька бiблiйних текстiв: «І сталося третього дня, коли вони хворі були, то два сини Яковові, Симеон і Левій, брати Дінині, взяли кожен меча свого, і безпечно напали на місто, і повбивали всіх чоловіків. Також Гамора й Сихема, сина його, забили мечем, і забрали Діну з дому Сихемового, та й вийшли. Сини Якова напали на трупи, і пограбували місто за те, що вони збезчестили їхню сестру» (Буття 34:25-27). Мародери, правда ж? Мародери та вбивцi. Дуже жорстокi. Убили всiх чоловiкiв. «І сталося, коли Ізраїль перебував у тім краї, то Рувим пішов і ліг із Білгою, наложницею батька свого. І почув Ізраїль, і було це злим йому. А в Якова було дванадцятеро синів» (Буття 35:22). Син-збоченець… Думаю, достатньо негативу. Його набагато бiльше. Але важко уявити одне: батько всiх цих синiв – патрiарх Iзраїльського народу. Господь говорить: «Я Бог Авраама, Iсаака i Якова». Вам не здається це дивним? Брати бувають рiзними. Однак, серед цього гадючого кодла зростала iнша людина, абсолютно не схожа на них. «І осівся Яків у Краї мешкання батька свого, в Краї ханаанському. Оце оповість про Якова. Йосип, віку сімнадцяти літ, пас, як юнак, отару з братами своїми, з синами Білги та з синами Зілпи, жінок батька свого. І Йосип доносив недобрі звістки про них до їхнього батька. А Ізраїль любив Йосипа над усіх синів своїх, бо він був у нього сином старости. І він справив йому квітчасте вбрання. І бачили його браття, що їх батько полюбив його над усіх братів його, і зненавиділи його, і не могли говорити з ним спокійно. І снився був Йосипові сон, і він розповів своїм браттям, а вони ще збільшили ненависть до нього» (Буття 37:1-5). Це процес життя одного брата з iншими, це середовище, де тебе постiйно ненавидять. Ви вiдчуваєте це в спiлкуваннi з тими, із голови яких «русский мир» не вийшов навiть у Америцi? Вони реально вас ненавидять! Бувають випадки, що росiйськi пастори говорять проукраїнським: «Тiльки щось скажеш про Україну, ми тебе у ФСБ здамо». I це брати. Це тi, із якими ранiше ти молився. Яка ненависть! У кого вони вдалися? Що це вплинуло, що сини Якова були такi жорстокi, такi зiпсованi? Можливо, ця iсторiя про синiв Якова хоч трохи прочинить нам суть «русского мира». Щоб нам, бува, не стати такими, то потрiбно зрозумiти суть, чому вони стали такими. Ми говоримо про суцiльну зiпсованiсть, про Боже передбачення, що всi грiшнi, нiчого не додаси, нiчого не вiднiмеш. Усi зiпсованi. У мене запитання: чому тодi в сiм’ї Якова десять зiпсованих, а один – iнший? У них було рiзне богослов’я? У них був iнший батько? Нi. Виявляється, що iнодi у своїй зiпсованостi можна перевернути богослов’я. Думаю, ви читали статтю «Христианство и зелотство». Один розділ називається «Божье предопределение»… А ми ж не будемо йому противитися. Значить, убивати українцiв, нищити їх, ґвалтувати, спалювати, топити – це «божье предопределение», тому не будемо втручатися в це? Ось вам i богослов’я. Приблизно тринадцять останнiх рокiв працюю у сфері душеопiкунства. Зустрiв сотнi традицiйно правильних людей із правильним богослов’ям, якi коїли жахливi грiхи, що не «налазять на голову». Люди правильно вiрять у Бога, а чинять жахи. Аналiзував це все, дослiджував i прийшов до висновку (думаю, що вiн бiблiйний): минуле дає про себе знати. I немає значення, вiруюча людина чи нi. Не завжди вiра позбавляє нас минулого грiховного багажу. Iнодi грiховного багажу набуваємо вже у вiрi. Саме про це записано в Першому посланні до коринтян, 15:33: «Не дайте себе звести, товариство лихе псує добрі звичаї! Протверезіться правдиво, та й не грішіть, бо деякі Бога не знають, говорю вам на сором!» Цей текст пояснює, чому вiд багатьох українцiв, якi потрапили до росiйського товариства, починає вiяти росiйським духом. Орка можна зробити за пiв року. Хто знає, що таке дiдiвщина в армiї? Хорошi люди, яких виховували в порядних сiм’ях, раптом потрапляють у м’ясорубку – i там йде певний процес: «дух», «салага», «черпак» i далi – «дiд». Люди з вищою освiтою перетворюються на демонiв. Вони приходять – i перших пiв року їх пресують. Тобою реально «миють» пiдлогу. Щодня. Нi спати, нi їсти, страшнi знущання. Потiм «дiди» йдуть. Тi, що пiсля них, усю злiсть, яка в них є, виливають на молодих. I цей процес неможливо змiнити. Це позицiя рабського менталiтету, який можна виховати в одному поколiннi. Я консультував багатьох жiнок, яких зґвалтували їхнi рiднi: дiди, батьки, брати, дядьки або сусiди. Одна завагiтнiла вiд свого батька. Вiн змусив її зробити аборт. Це реальнi iсторiї. Не знаю жодного випадку, коли тi, якi були жертвами в 5-6 рокiв, не стали злочинцями в 35. Як це пояснити? Збiг обставин? За 20 рокiв виростає орк. А в Росiї 400 рокiв рабського менталiтету. Шукаючи пояснення, чому дiти Якова були такими злими й неконтрольованими, ми раптом знаходимо iнформацiю, що перших чотири сини Якова виросли в атмосферi тотальної нелюбовi батька до матерi. Так написано в Словi Божому. Усi знають, як Лiя стала дружиною Якова. Її йому «пiдсунули». Як наслідок – народилися чотири сини. Якi почуття переживала Лiя в шлюбi з Яковом (Буття 29:31-34): «І побачив Господь, що зненавиджена Лія, і відкрив її утробу, а Рахіль була неплідна. І завагітніла Лія, і сина породила, і назвала ім’я йому: Рувим, бо сказала була: Господь споглянув на недолю мою, бо тепер покохає мене чоловік мій! І завагітніла вона ще, і сина породила, і сказала: Господь почув, що я зненавиджена, і дав мені також цього. І назвала ймення йому: Симеон. І завагітніла вона ще, і сина породила, і сказала: Тепер оцим разом буде до мене прилучений мій чоловік, бо я трьох синів породила йому. Тому й назвала ім’я йому: Левій. І завагітніла вона ще, і сина породила, і сказала: Тим разом я буду хвалити Господа! Тому назвала ім’я йому: Юда. Та й перестала роджати». Вона родить дитину за дитиною, i вони виростають в атмосферi ненавистi, тотальної ненавистi. Ви думаєте, це нiяк не впливає на людей, якщо вони виростають у такiй атмосферi? I вiра в Iсуса Христа автоматично вiд цього не звiльняє. Я вiрю, що вiра в Iсуса Христа дає спасiння, але вiд усього, що було в минулому, автоматично не звiльняє. Має пройти ще процес освячення, духовного зростання, має бути процес зцiлення. I цей процес – не сьогоднi на завтра. Цей процес iнодi займає роки, на превеликий жаль… Тепер про братiв-росiян. Росiйське братство десятилiттями формувалося в атмосферi ненавистi. Пам’ятаю, це був 2002 рiк. Я прийшов на ТрансСвiтове радiо. Думав, що з ними можна розмовляти як із братами. Але вони були зовсiм iншi. 2007 рiк – вони говорять, що України не iснує. Мовляв, це фейкова держава, ви самi собi придумали, це «окраїна», ви – хохли. Я прозрiваю. Люди, якi поїхали звiдси, стали виконувати служiння там, хотiли робити якiсь спiльнi проекти з ними. Вони сказали: «Ти в українцiв можеш пробити сльозу своїми євангелiзацiйними проектами. Росiян ти не проб’єш. Вони жорстокi. Вони в такiй атмосферi виросли. В атмосферi ненавистi до всього, що не російське. Любов тiльки до російського. Усе iнше – не наше». Дiти виростали в такiй атмосферi. Їх «накачували» зi школи. Вони чули це зi всiх джерел. Вони приймали цю iнформацiю з молоком матерi. I перший, хто найпiдлiший, найжорстокiший – це, мовляв, українцi. Українцi хитрi, вони пiдступнi, усi бандерiвцi, усi фашисти. Назвiть ще якусь державу у свiтi, де святкували паради з гаслами: «Мы можем повторить», «Мы не забудем, не простим». Це вбирається в людське єство. Люди ростуть iз таким свiтоглядом. Вiруючi також виростали в цiй атмосферi. Iнодi й ми можемо потрапити в такi обставини. Люди вiрять в неправду. Ви погоджуєтеся? Але вони вiрять, що це правда. Це найсумнiша iстина, найдраматичнiша. I цей свiтогляд не формується за кiлька мiсяцiв. Цей свiтогляд iнколи формується столiттями. Iмперський свiтогляд, де всi раби. У Китаї схожа iдеологiя. Iмперська iдеологiя. Китайцi раби, але думають про себе зовсiм по-iншому: «Ми належимо до iмперської держави, ми завоюємо весь свiт». I тому вони гордяться сьогоднi. I тому Китай не називає це злом. Найсумнiше те, що люди, називаючи себе вiруючими, пiдтримують демонiчну владу. Це означає, що в серцях цих людей диявол має якусь територiю. Як вона там з’явилася? У всiх по-рiзному. Але там реально є якась територiя. I, можливо, вiн знайшов гiркоту в когось або заздрiсть до українцiв. Українцi вийшли зi «съездов» – росiяни одразу ж збiднiли. Гордiсть. Нацисти-западенцi, мовляв, бомбардували Донбас. Це нiяк не пояснюється, як тiльки тим, що в серцi. Жертви стають злочинцями через деякий час. Раби. Дiдiвщина виховує найбiльш жорстоких, найбiльш бездушних, найбiльш цинiчних. Це вже не раз траплялося в iсторiї. Рабство колись також пояснювали бiблiйними термiнами. Вiра автоматично не змiнює усталеного мислення. Мислення не бiблiйне. Раби не заглиблюються, а вiрять у те, що хтось сказав. Для того, щоб зрозумiти, потрiбен час, потрiбнi особистi глибокi стосунки з Iсусом. Потрiбно дозволити Йому забрати з сердця територiю сатани, потрiбно дослiджувати Слово особисто, працювати над своїм серцем i повнiстю присвятити його Богу. А коли в серцi не залишиться мiсця для диявола, людина раптом реально дивиться на речi – i все розумiє правильно. I в Росiї є такi люди. Але є й тi, якi готовi померти за Путiна. I це пастори. Таких десять вiдсоткiв. Десять вiдсоткiв проукраїнських. Вiсiмдесят вiдсоткiв байдужих, якi вiрять у неправду. I це бабушки, якi моляться, щоб в Українi були знищенi фашисти. I щиро моляться, бо так вiрять. Вони не заглиблюються й нiчого не хочуть змiнювати. Ми не виправдовуємо грiх: мовляв, батьки не такi, дитячi травми й так далi. Йосип був iнший, у нього також були травми – вiд братiв. Благодать Божа змiнює серця людей. Благодать Божа зцiлює. Ненависть братiв не зробила Йосипа жорстоким. Вiн був iнший. Благодать Божа здатна вiдкривати очi на грiхи. I ти не можеш виправдовуватися тим, що в тебе було таке оточення. I саме тим пояснюється той факт, що там, у Росiї, є люди, що мислять адекватно. Бог покладає вiдповiдальнiсть на нас за неправильну позицiю, за неправильнi вчинки й слова. I коли ми станемо перед Ним, то не будемо виправдовуватися, що батьки були не такi чи оточення, або пережили якiсь травми. Бог закликає вiруючих дослiджувати себе: чи ми в вiрi, дослiджувати нашi думки, нашу термiнологiю, наскiльки це все спiввiдноситься зi Словом Божим. Так написано: «Досліджуйте самих себе, чи ви у вірі; випробовуйте самих себе. Хiба не знаєте самi по собi, що Ісус Христос у вас перебуває?» (2 Коринтян 13:5-6). «Погибелі передує гордість, і падінню – пихатість» (Приповістей 16:18). Те, що сьогоднi спiткало Росiю, – наслiдок гордостi: мовляв, мають унiкальну месiанську мiсiю в цьому свiтi. Але небезпека гордостi загрожує не тiльки невiруючим людям. Апостол Павло у Посланнi до римлян, у 12-му роздiлi, застерiгає: «Через дану мені благодать кажу кожному з вас не думати про себе більш, ніж належить думати, але думати скромно, у міру віри, як кожному Бог наділив». Лаодикiйська церква проiгнорувала це застереження. I вона ослiпла. Вона стала дивитися на все зовсiм у iншiй перспективi. I Господь говорить до неї: «Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий… А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!» (Об’явлення 3:15, 17). Що нам тепер робити з такими слiпими й голими, нерозумними братами з Росiї? Приклад Йосипа навчає зрозумiти себе самих у цiй iсторiї. Про нього написано: «I Йосип доносив недобрi звiстки про них до їхнього батька» (Буття 37:2). Ми можемо дорiкати. Йосип не мовчав. Ми можемо скаржитися на наших братiв Боговi. Ми маємо це робити. Ми можемо молитися: «Iсусе, ти бачив їх, як вони нас звинувачують. Нам це боляче усвiдомлювати. Ти знаєш це…» Але не тiльки Богу ми можемо це говорити. Йосип був тодi малим, вiн не мiг сказати їм, бо батько був над ними. Вiн батьковi це доносив. Вiн розумiв рiзницю мiж злом i добром, вiн мислив по-iншому. Багато росiйських вiруючих втратили цю здатнiсть реально розрiзнити, де добро, а де – зло. Вони кажуть: «Ми – за мир!» А хто проти? Але назвiть це агресiєю, злочином. «Нi, це конфлiкт». Потрiбно домовлятися. Чи мiг Давид домовитися з Голiафом? Вони не розумiють цього. Не називають речi своїми iменами. Цiкаво, що Йосип був дитиною, а добро вiд зла мiг вiдрiзнити. Пам’ятаєте, його насильно забрали в Єгипет. Там вiн був на високiй посадi. Жiнка Потiфара запропонувала йому лiжко, а вiн вiдповiв їй: «Як же я вчиню це велике зло i згрiшу перед Богом?» Йосип мiг розрiзняти, що це буде зло, що так робити не можна. А Рувим – його брат? Вiн без проблем зайшов до Бiлги – i для нього це не було злом. Ось, яка рiзниця. Сьогоднi багато росiйських богословiв не усвiдомлюють масштабiв зла, яке несе Росiя. Вони кажуть, що покарання прийшло на українцiв за те, що вони казали: «Слава Українi». Це, мовляв, їм за Донбас, за ЛГБТ i ще за iнше. Вони не можуть вiдрiзнити зло вiд добра. Це духовне отупiння. Другий важливий момент: Йосип не мирився з беззаконням, яке коїли брати. Вiн доносив всi недобрi звiстки про них до батька. Багато хто, читаючи цi слова, кажуть, що вiн був схожий на Павліка Морозова. Мовляв, мала бути «кругова порука» мiж братами. А ти їх здаєш. Ти бачиш, що вони крадуть, убивають… А треба мовчати – це ж брати. Не потрiбно пiднiмати цiєї теми. Потрiбно зберiгати «единство духа в союзе мира» – правильно? Це ж брати. Нi, Йосип не був Павлiком Морозовим. На Павлiка Морозова схожi росiйськi пастори, якi доносять в ФСБ на проукраїнських служителiв. Хто має протилежну думку з Путiним, одразу ж буде в ФСБ. Йосип переживав за братiв. Вiн розумiв, що ця дорога, якою вони йдуть, приведе їх до смертi. Ось яка мотивацiя в нього була. Вiн хотiв виправлення для них. I ми розумiємо, що це суть Йосипа. Яка наша мотивацiя, коли ми це все говоримо? Просто, щоб познущатися з них, щоб дорiкнути. Чи наша мотивацiя, щоб виявити грiх? Тому, коли бачимо беззаконня братiв i говоримо про це, чинимо по Слову Божому. Ми хочемо врятувати їхнi душi – так навчає Бiблiя. Ми, на жаль, безсилi виправити жорстокi серця росiян. Бiблiя говорить, що «розлючений брат протиставиться більше за місто твердинне, а сварки – немов засуви замку» (Приповiстей 18:19). I тому ми розумiємо, що тiльки Бог змiнює серця людей. Йосип не прикрив жодного грiха, не дивився на це крiзь пальцi. Знав, що брати дiзнаються про те, що вiн каже батьковi. Знав, що брати можуть дiзнатися про це, але нiчого не прикрив. Вiн не був боягузом, прикриваючи грiхи своїх братiв. I тому брати його зненавидiли. Коли викриваємо грiхи братiв, це означає, що ми заходимо на територiю сатани. Вiн там працює, а ми хочемо вивести їх на свiтло. Звiсно, що ми мусимо очiкувати на спротив. Iсус говорить: «Бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його» (Iвана 3:20). Свiтло – Слово Боже – вiдкриває вчинки темряви. Грiх не можна замовчувати. Коли Господь вказує на грiх i беззаконня братiв через Своє Слово i Бiблiя говорить, що це грiх, про це потрiбно говорити: «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим; як тебе він послухає, ти придбав свого брата. А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох, щоб справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків. А коли не послухає їх, скажи Церкві; коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник!» (Матвiя 18:15-17). Залишати грiх без уваги неможливо. Питання грiха має бути доведене до логiчного завершення. Ось яка мета перiоду дорiкання. Вважаю, що це те, що стосується українських євангельських церков. Вони мають випрацювати конкретну позицiю i сформулювати її письмово. Мaє бути прийнятий певний документ, як ми ставимося сьогоднi до «братiв», якi пiдтримують вбивство, ґвалтування i таке інше. Ми не будемо це замовчувати. Вони для нас як митники й грiшники. Бiльше того, Бiблiя говорить: «Я писав вам у листі не єднатися з перелюбниками, але не взагалі з цьогосвітніми перелюбниками, чи з користолюбцями, чи з хижаками, чи з ідолянами, бо ви мусіли були б відійти від світу. А тепер я писав вам не єднатися з тим, хто зветься братом, та є перелюбник, чи користолюбець, чи ідолянин, чи злоріка, чи п’яниця, чи хижак, із такими навіть не їсти! Бо що ж мені судити й чужих? Чи ви не судите своїх? А чужих судить Бог. Тож вилучіть лукавого з-поміж себе самих!» (1 Коринтян 5:9-13). Багато росiйських братiв пiдпадають пiд декiлька термiнiв: користолюбство, iдолопоклонство (поклонiння Путiну), злорадство i грабiжництво. З такими навiть не треба їсти. Тепер, пiсля перiоду дорiкання, який завершується вiдмежуванням, пiдходимо до наступного перiоду: мовчання. На превеликий жаль, викриття Йосипом грiхiв братiв не привело нi до чого. Результату не було. Воно закiнчилося трагiчно. Брати його продали в рабство. I ми повиннi зрозумiти, що своїми дискусiями й дорiканнями їх не змiнимо. Ви вiрите, що тiльки Бог змiнює серця? Вiн нас використовує для цього, але ми не можемо нiкого змiнити. Нiякими аргументами, нiякою логiкою, нiякою апологетикою ми серця людей не змiнимо. Бог змiнює серця, але нас уповноважує сказати людинi про грiх. Вiн почне працювати в серцях людей через Слово, яке вони почули. I, можливо, це буде через рiк, через два, через десять… Ми не знаємо. Брати продали Йосипа в рабство. I цей перiод мовчання тривав приблизно двадцять рокiв. Але не з Божої позицiї. Господь увесь цей час Своїми методами працював над серцями братiв Йосипа. I тепер, коли ми дивимося на позицiю росiйського братства, українськi християни визнають, що буде одне поколiння мовчання. Ми не зможемо просто так сказати, що мiж нами нiчого не було. Покаяння iз вчора на сьогоднi не вiдбувається так просто. Пам’ятаєте, був Шiм’ї, чоловiк, який кидав камiнцi в Давида, коли цар утiкав із Єрусалима. А потiм, коли Давид повертався, вiн плазував перед ним, визнаючи свої провини. Дехто каже, що Давид не простив йому, оскiльки нагадав наприкiнцi, щоб Соломон вiддав йому по заслугах. А в мене iнше запитання: ця людина щиро покаялася чи нi? Я вiрю, що Давид йому щиро простив, але не вiрю, що Шiм’ї щиро покаявся. Якби щиро покаявся, то не шукав би потiм своїх рабiв на забороненiй територiї, бо Соломон сказав: «Будеш жити тут». Усе нормально, покаяння прийняв, до смертi живи, нiхто тебе пальцем не зачепить. Але покаяння було фальшивим. Для того, щоб людина покаялася, має прийти усвiдомлення грiха та печаль стосовно грiха. Цих два компоненти мають бути спочатку: людина має все усвiдомити та оплакати, а потiм про це сказати. Одразу так не буває. Бог знає, як працювати над серцями людей, щоб визволити їх вiд грiха. Пiсля того, як Йосип потрапив до Єгипту, там почався голод. Ви думаєте, що це Бог випустив з-пiд Свого контролю? I забув туди дощi посилати? Чи послав голод, щоб ізраїльський народ спасти? Одна з причин голоду – це праця над серцями братiв Йосипа. Без голоду вони б нiколи не прийшли до нього. У Бога нiчого не виходить із-пiд контролю. Допускаючи голод, Вiн вирiшував одночасно кiлька Своїх завдань. I одне з них – це примирення братiв Йосипа з ним. Вiн там, щоб через голод i рiзноманiтнi випробування Бог мiг із ними працювати. Я би не хотiв щось напророкувати на Росiю, але вiдчуваю своїм духом, що на них чекає серйозний голод, дуже серйозний, який буде тривалий час. Бог працює через голод. Це його улюблений метод. Пам’ятаєте блудного сина? Як Бог із ним працював? «А як він усе прожив, настав голод великий у тім краї, і він став бідувати» (Луки 15:14). Пiсля того, як став бiдувати: «Тоді він спам’ятався й сказав: Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину!» (Луки 15:17). Бог допускає кризи для того, щоб людина прийшла в себе, спам’яталася. Бог трусить її. Iнодi це землетрус, iнодi повiнь, iнодi смерч. Має пройти час, щоб людина усвiдомила, що наробила. Пророк Натан прийшов до Давида через рiк. Вiн би мiг не допустити вбивства Урiї. Вiн же ж мiг прийти одразу ж пiсля того, як Давид переспав із Вiрсавiєю. Урiя залишився б живим. Рiк минув. Дитина народилася. А що вiдбувалося весь цей рiк? «…бо рука Твоя вдень та вночі надо мною тяжить, і волога моя обернулась на літню посуху! Я відкрив Тобі гріх свій, і не сховав був провини своєї. Я сказав був: Признаюся в проступках своїх перед Господом – і провину мого гріха Ти простив» (Псалмів 31:4-5). Божа рука була над Давидом. Вiрю, що Бог не залишить без уваги жодної фотографiї, якi росiяни сюди пересилали, жодного коментаря, який вони писали, жодної заяви, жодної статтi, жодного засiдання, жодного листа Путiну. Бог не залишить без уваги! Нам потрiбно розумiти, як ми ходимо перед Господом, оскiльки в Словi Божому написано, що за кожне слово людина дасть звiт перед Ним. Якi ми робимо заяви? Наскiльки вони бiблiйнi? Наскiльки вони правильнi? Наскiльки будують? Ми за все будемо перед Богом вiдповiдати. Покаяння вiдбувається зi щирого визнання грiха, із глибокого усвiдомлення та оплакування. I для цього має пройти час, i цього очiкує Господь вiд наших росiйських братiв. Це лише питання часу. Як вiдбувається цей процес? У Першому посланні до коринтян, 5:3-5, усе написано. Грiх з’явився в церквi. Павло говорить: «Отож, я, відсутній тілом, та присутній духом, уже розсудив, як присутній між вами: того, хто так учинив це, у Ім’я Господа Ісуса, як зберетеся ви та мій дух, із силою Господа нашого Ісуса, віддати такого сатані на погибіль тіла, щоб дух спасся Господнього дня!» Грiшник має пройти пекельнi випробування для того, щоб отямитися, щоб усвiдомити, що вiн наробив. Має пройти перiод мовчання, i ми маємо до цього пiдготуватися. Коли ми вiддамо їх Iсусу й будемо мовчати, Бог буде дiяти. Наступний перiод – випробування. Перiод дорiкання. Перiод мовчання. Перiод випробування. Двадцятирiчний перiод розлуки дуже швидко проминув, i раптом одного ранку – чи в обiд, чи ввечерi – вiдбулася зустрiч Йосипа з братами. I ця зустрiч була неочiкувана: нi для них, нi для нього. Йому Бог цього не вiдкрив. «І прибули Йосипові брати, та й уклонилися йому обличчям до землі. І побачив Йосип братів своїх, і пізнав їх, та не дав пізнати себе. І говорив із ними суворо, і промовив до них: Звідкіля прибули ви? А вони відказали: З ханаанського Краю купити їжі. І пізнав Йосип братів своїх, а вони не впізнали його» (Буття 42:6-8). Брати зустрiлися з ним, вклонившись як раби – обличчям до землi. Я недаремно звернув увагу на цей термiн. Менi згадується текст iз Об’явлення, 3:9: «Ось Я зроблю, що декого з зборища сатани, із тих, що себе називають юдеями, та ними не є, але кажуть неправду, ось Я зроблю, що вони прийдуть та вклоняться перед ногами твоїми, і пізнають, що Я полюбив тебе». Батько любив Йосипа, а брати його ненавидiли. Потiм вiдбувся процес – i вони це все мали зрозумiти. Прийшли й поклонилися. До речi, слова iз Об’явлення адресованi до церкви у Фiладельфiї. Яка схожiсть Фiладельфiї з Йосипом? До цiєї церкви в Бога не було жодного зауваження. Тiльки до двох церков Бог не мав зауважень: до Смирнської та Фiладельфiйської. I Йосипу вiд Бога не було нiякого зауваження. Ви можете прочитати всю iсторiю Йосипа. Там є п’ятдесят моментiв, де вiн схожий на Iсуса Христа. Нiякого зауваження. Нiби прообраз Iсуса. Написано, що прийдуть тi, що називали себе юдеями. Це нагадує менi претензiю на мiсiю «богоизбранного народа», який унiкальний, а виявився зборищем сатани. Вони прийдуть i вклоняться. На братiв росiян чекає упокорення, тому що «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать». Але на прикладi Йосипа ми бачимо, що вiн не був зворушений одразу ж, як побачив своїх братiв перед собою на колiнах. Можна було б сказати: «Брати, я вам усе простив. Забуваємо все, ідемо далi» – «Забывая заднее, простираясь вперед…» Так? Нi, так не було. Вiн не купився на їхнє слiзне: «Всi ми сини одного чоловiка. Ми люди чеснi, раби твої не є підглядачами» (Буття 42:10-11). Йосип влаштував чотири випробування. «А він відвернувся від них та й заплакав... І вернувся до них, і говорив із ними. І взяв від них Симеона, та й зв’язав його на їхніх очах» (Буття 42:24). Для чого вiн це зробив? Вiн хотiв, щоб вони згадали, як вони його в’язали. Вони мали це згадати, як вiн плакав, як вiн кричав, як вiн просився. Вони мають згадати все, що говорили – i плакати про це. Вiн вiдвернувся вiд них i заплакав. Йому було важко. Але вiн зв’язує. Вiн хотiв знати, чи вони згадають про це, чи дiйсно Бог працював у їхньому серцi. I вони згадали. Вони склали цей екзамен. «І відповів їм Рувим, говорячи: Чи не говорив я вам, кажучи: Не грішіть проти хлопця, та ви не послухали. А оце й кров його жадається...» Другий тест – грошi в мiшку. «А Йосип наказав, щоб наповнили їхні мішки збіжжям, а срібло їхнє вернули кожному до його мішка, і дали їм поживи на дорогу» (Буття 42:25). Для чого вiн це зробив? Перевiряв їхню чеснiсть. Вони заявили, що чеснi, а були брехунами. Сьогоднi росiйськi брати кажуть: «Крим був ваш, а тепер – наш. Це наша територiя». Але це крадiжка, це нечесно. Ви маєте це визнати, що це був злочин. Цей екзамен брати Йосипа також склали. Другий раз, коли прийшли: «І приступили вони до чоловіка, що над домом Йосиповим, та й говорили до нього при вході в дім. І сказали вони: Послухай, о пане мій, ми зійшли були напочатку купити їжі. І сталося, коли ми прийшли на нічліг, і відкрили мішки свої, а ось срібло кожного в отворі мішка його, наше срібло за вагою його! І ми вертаємо його нашою рукою!» (Буття 43:19-21). Вони довели, що тепер стали людьми чесними. Третiй екзамен: «І він посилав дари страви від себе до них. А дар Веніяминів був більший від дару всіх їх уп’ятеро» (Буття 43:34). Йосип хотiв переконатися: у них заздрiсть залишилася чи нi, чи є ненависть до того, кого батько бiльше любить. Вони його ненавидiли тiльки за те, що батько любив його. Але написано, що вони пили з ним i веселились. Вони бiльше не заздрили. Бог змiнив серця. Останнiй екзамен був найважчим: Йосип хотiв знати, чи готовi вони будуть вiддати своє життя за брата. Юда зрадив його, подав iдею продати. Так само, як i потiм Христа продали. У цьому паралель. Просто була iнфляцiя: Христа за тридцять срібнякiв продали, а Йосипа – за двадцять. «А тепер, коли я прийду до раба твого, мого батька, а юнака не буде з нами, а душа його зв’язана з душею тією, То станеться, коли він побачить, що юнака нема, то помре. І зведуть твої раби сивину раба твого, нашого батька, у смутку до шеолу... Бо раб твій поручився за юнака батькові своєму, кажучи: Коли я не приведу його до тебе, то згрішу перед батьком своїм на всі дні! А тепер нехай же сяде твій раб замість того юнака за раба панові моєму. А юнак нехай іде з своїми братами!.. Бо як я прийду до батька свого, а юнака зо мною нема? Щоб не побачити мені того нещастя, що спіткає мого батька» (Буття 44:30-34). «І не міг Йосип здержатися при всіх, що стояли біля нього, та й закричав: Виведіть усіх людей від мене! І не було з ним нікого, коли Йосип відкрився браттям своїм. І він голосно заплакав, і почули єгиптяни, і почув дім фараонів. І Йосип промовив до браттів своїх: Я Йосип... Чи живий ще мій батько?... І не могли його браття йому відповісти, бо вони налякались його...» (Буття 45:1-3). Ось виявляється, яким довгим буває шлях до примирення. Довжиною в двадцять рокiв. Щоб примиритися з братами, якi згрiшили, кожен грiх має бути сповiданий. Ви вiрите в це? Якщо грiшимо конкретно, то й каятися маємо конкретно. Якщо проти нас грiшать конкретно, ми прощати маємо конкретно. Це теж працює. Не можна сказати: «Я всiм за все прощаю. Я все визнаю, все…» Нi, так не може бути. Мають визнати, чий Донбас, чий Крим. Чи потрiбно було слухатися Путiна. Чи потрiбно було писати йому листа. Чи потрiбно було зневажати й злорадствувати стосовно українських братiв. Усi дрiбницi мають бути винесенi на свiтло – i тодi вiдбудеться примирення. Знаєте, як Бог працював над Юдою? Вiн поховав дружину, потiм – двох синiв. Ви думаєте, що все так просто? А потiм із невiсткою зiйшовся... Важка праця була над серцем людини. Бог знає, як працювати. Примирення мiж братами вiдбувається лише тодi, коли, з одного боку, є покаяння, а з iншого – прощення. Тодi вiдбувається примирення. В iнакшому разі неможливо примиритися. Покаяння одностороннє i прощення одностороннє можливi. Примирення має бути тiльки двостороннiм. Бог нам прощає в односторонньому випадку. Вiн на Голгофi проголосив манiфест: Вiн помер за нас. Це презентацiя прощення. Тепер ви маєте покаятися, i потiм ми примиримося з вами. Але ви вже прощенi. Вам потрiбно покаятися. Те ж саме має бути й стосовно нас. Прощення має вiдбутися в односторонньому випадку. Якщо люди не каються, ми мовчимо. Це та ситуацiя, коли люди вiдданi сатанi – i ми не спiлкуємося з ними. Але це не означає, що в цей момент ми даємо грiху гiркоти й ненавистi нас знищувати, щоб, бува, ми не перетворилися на оркiв. Iсторiя Йосипа показує нам iнший шлях: «На чужинi в Йосипа народилося двоє дiтей. Одного вiн назвав Єфрем, а другого – Манасiя. «І назвав Йосип ім’я перворідному: Манасія, бо Бог зробив мені, що я забув усе своє терпіння та ввесь дім мого батька. А ймення другому назвав: Єфрем, бо розмножив мене Бог у краї недолі моєї» (Буття 41:51-52). Бог допомiг Йосипу простити братам ще до того, як вони прийшли в Єгипет. Вiн до того їм простив. Iсус Христос простив нам до того, як ми покаялися. Прощення йде перед покаянням. Те, що Йосип мiг простити братам, було результатом Божої працi над його серцем. Це Господь зробив у його життi. Коли вiн перебував у в’язницi за неiснуючий злочин, будучи несправедливо засудженим, вiн мiг би стати жорстоким. Жертва стає жорстокою. Але написано: «I був Господь з Йосипом, i прихилив до нього милосердя» (Буття 39:21). Там, у в’язницi, де люди стають звiрами, Йосип став милосердним. Це те, що робить Бог. Це те, що сьогоднi потребуємо ми з вами. Ми маємо потребу, щоби Бог злив на нас Своє милосердя, щоб зцiлив нашi серця. Щоб, коли росіяни переживуть перiод особливої працi Бога над ними та змiни їхнiх сердець, коли вони почнуть ридати й плакати, щоб Господь дав нам милосерднi серця, щоб ми не мстили й не злорадствували. Iсторiя Йосипа з братами завершується особливою зустрiччю, коли вони могли поговорити про те, що трапилося. «І побачили Йосипові брати, що вмер їхній батько, та й сказали: А що як зненавидить нас Йосип, і справді верне нам усе зло, що ми йому були заподіяли? І переказали вони Йосипові, говорячи: Батько твій заповів був перед своєю смертю, кажучи: Отак скажіть Йосипові: Прошу, вибач гріх братів твоїх та їхню провину, бо вони тобі зло були заподіяли! А тепер вибач гріх рабам Бога батька твого! І заплакав Йосип, як вони говорили до нього... І пішли також браття його, і впали перед лицем його, та й сказали: Ось ми тобі за рабів! А Йосип промовив до них: Не бійтеся, бо хіба ж я замість Бога? Ви задумували були на мене зло, та Бог задумав те на добре, щоб зробити, як вийшло сьогодні, щоб заховати при житті великий народ! А тепер не лякайтеся, я буду утримувати вас та дітей ваших! І він потішав їх, і промовляв до їхнього серця» (Буття 50:15-21). Маю надiю, що нам також доведеться зустрiчатися й розмовляти пiсля того, як Бог буде проводити роботу в Своїй Церквi. Нам сьогоднi потрiбно дозволити Господу виконати роботу в наших серцях, щоб там не було територiї диявола, щоб для Своєї мiсiї нас використовував Господь, а не сатана. Нехай у цьому поблагословить нас Бог!