Від себе повертаюся до себе. Блукаю від чекання до борні. А десь далеко бовваніє небо, Вдивляючись у вічі не мені. Не жевріє надією світання, Не вабить зоряниця у політ. Любові крихти, може, вже й останні Стисну, мов грудку рідної землі. Мені її ще так багато треба, А я тримаю крихти, наче дар... Шукаю неба! Прагну, прагну – неба! Себе в собі приношу на вівтар. І з попелища воскресаю знову Ясним світанням зоряних надій, Як синь небесна, зіткана з любові, Увись здіймає дух безкрилий мій.
