Повсюди на вулицях у радісних обличчях перехожих, у їхніх посмішках, та навіть у повітрі відчувався передсвятковий настрій. У цьому не було нічого дивного, адже наближалися Різдвяні свята. Здавалося, що тільки одну сім’ю не торкнувся загальний настрій. Це була сім’я Євгена. Його рідні стояли над ним у сльозах, важко зітхаючи й гірко похитуючи головами. Ні, він не помер. Проте його змарніле бліде обличчя з запалими щоками та синіми кругами під очима, виражало неймовірні страждання й розпач. Особливо це було видно тоді, коли Євген опускав погляд і крадькома, із-під вій, дивився вздовж свого немічно розпростертого тіла. Воно стало набагато коротшим. Це було помітно навіть під товстим покривалом. Кілька днів тому Євген, повертаючись із однієї поїздки додому, потрапив під поїзд. У лічені секунди сталева машина безжалісно відтяла йому обидві ноги. Закривавленого скаліченого чоловіка доправили до лікарні. Життя йому ще врятувати вдалося, а от ноги — ні… Не думав Євген, що приїде сюди, в Аргентину, щоб залишитися без ніг, стати на все життя інвалідом. Після страшної трагедії, вийшовши з шокового стану, він проклинав свою нещасну долю. Тепер у ньому вже нічого не залишилося від того колишнього зухвалого й самовпевненого молодика. Це вже був інший Євген: безпомічний, скалічений, прибитий горем чоловік, який із відчаю мало не кричав на весь світ. Він так би й зробив, та знав, що й цим не вгамує свого болю: ні фізичного, ні душевного. Усе це гірким клубком застрягло десь у глибині грудей, не давало йому ні думати, ні навіть вільно дихати. Євген хотів десь забитися в найглухіший куток — нікого більше не бачити й не чути. Усі ті, хто приходив до нього поспівчувати, ще більше додавали йому жалю й болю. Ці відчуття тільки збільшилися, коли одного дня його відвідали ті, кого він не чекав і не сподівався побачити в себе. Це були ті «ненормальні» люди з дому молитви, у якому він робив написи на стінах. Вони ще більше роз’ятрили його й так незагоєні рани. Євген мало їх не вигнав зі свого дому. Та щось його стримало. Проте, коли вони згодом пішли, йому наче очі відкрилися. Перед ним постала одна сцена. Він аж тепер чітко пригадав ті написи на стінах. Пригадав і те, як він, перекрутивши одну з них: «Іди і більше не гріши», насміхаючись повторював: «Іди і більше не приходь». «Це мене покарав Господь за мої насмішки, за мої зухвалі слова», — промайнула думка в Євгена, і він аж підвівся на ліжку. Йому здалося, що навіть волосся в нього на голові стало на дибки разом із ним. У груди поволі заповзав крижаний холод… «Так-так, істинно так. Тепер я дійсно більше не прийду своїми ногами у цей дім молитви», — подумав із розпачем Євген, і гіркі сльози розкаяння бризнули йому з очей. Із відчаю впав лицем у подушку, по його тілу пробігла тремтяча хвиля від ридань, а з губ зірвався важкий стогін: — Ніколи більше не прийду!
