Повертався самотній. З поразкою, Важко міряв дорогу між трав. Все недавно здавалося казкою… Він до батька ішов. Він програв. А на другому березі зболенім, Де надії вросли якорі, Ув отцівському серці знедоленім Пломінь віри й любові горів. Ще раз погляд у далеч засмучену… Хтось іде із юдейських низин. Плаче смуток у постаті змученій, Ніжна хвиля в душі: певно – син! Заскрипіли ворота стривожено. В батька бігти ще вистачить сил… Весь обідраний, босий, знеможений, Але – син! О, нарешті, мій син! Прихилились коліна з молитвою. Ледь почулося: «Отче, згрішив…» «Я приймаю, мій сину, печаль твою. Чуєш пісню моєї душі?» І на плечі синівські, похилені Руки батька… – всепрощення мить. Дві душі обнялися, окрилені, Щастя-доля над ними тремтить
