Плаче небо знов то снігом, то дощем… Та душа моя ні в розпачі, ні в тузі, Коли знаєш: не забули тебе ще, Коли в пам’яті вкарбований у друзів. У житті немало лине мимо нас. Є закони, що не знають жодних строків. Але пам’ять владно зупиняє час, Хоч на тиждень, хоч на місяць, хоч на роки… Ой, які ж то таємничі ці чуда-дива! Подиву немає вже ні меж, ні ліку… Це одна із сутностей Господнього єства, Бо хіба ж не Він сказав такі слова: «Повсякчас Я з вами аж до кінця віку». Хай сльозиться небо снігом та дощем, І ляга на землю сіра тінь хмарини, Не стискає грізно серце моє щем, – Світла пам’ять пише сонячні картини.
