Під склепінням залу завмерли останні слова проповіді, затихли останні музичні акорди й псалми, прозвучали останні слова молитов і останнє «Амінь!» У тиші, що настала, Дмитрові здалося, що він залишився сам. Та раптом десь там, біля самого виходу, із залу роздалося важке зітхання. Потім почулося чиєсь бурмотіння. Дмитро наблизився до цього місця, і те, що він побачив, відбилося на його обличчі величезним здивуванням та радістю. Він побачив чоловіка, який, піднявши голову догори, до напису над виходом, молився. Незнайомець час вiд часу витирав руками мокре від сліз обличчя. Із його спраглих вуст зривалися слова. Раптом він почав бити себе в груди, майже викрикуючи крізь сльози якусь фразу. Підійшовши ближче, Дмитро розчув: — Господи, я тут! Я тут! Я прийшов! Прости… Чоловік сидів в інвалідному візку… Він був без ніг… P.S. Про своє навернення Євген і досі не може розповідати без сліз. Він свідчить про це в старенькому домі молитви з чудовими віршами зі Святого Письма, написаними двома мовами на боковій стіні: «Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога», і на виході: «Іди і більше не гріши…» Не повтори моєї долі… — Мені там нудно, — з притиском відповіла дочка, — краще я піду на дискотеку. — Доню! — почала було Марта. Але Ганнуся, задерши догори голову, попрямувала до дверей, що вели на вулицю. — Мені вже шістнадцять. Я недавно паспорт отримала, хіба ти забула? Отже, я вже доросла й можу сама вирішувати, що мені робити й куди йти, — ще додала вона через плече, відкриваючи замок. — Доню, — знову хотіла щось сказати Марта. Але Ганнуся, як і раніше, недослухавши, зачинила перед материним носом двері з іншого боку. Униз по сходах застукотіли каблуки… — Пішла, — скрушно захитавши головою, промовила сама до себе жінка і, підійшовши до вікна, виглянула у двір. На той час її Ганнуся, збігши вниз сходами, вийшла з під’їзду. Дівчина, так само гордо тримаючи голову, прямувала через двір: струнка, підтягнута, із розпущеним темно-русим волоссям. Вона була схожа на красуню-манекенницю, що йде подіумом, а не на її дочку, яка прямує по забрудненому сміттям двору. «Так, моя Ганнуся — красуня, — сумно зітхнула Марта. — Та не слухається мене, думає, що вона вже доросла. На зібрання йти не хоче, разів п’ять тільки й була. Каже, що їй там нудно. Доню, доню, — дивлячись їй услід, думала Марта, і дві кришталеві сльозинки затремтіли в неї на повіках. — Я теж такою була молодою й красивою і теж так думала. Мене тоді мама також не пускала: «Не йди! Ще встигнеш нагулятися. Ти ще зовсім дитина», — говорила вона, та я не послухала — пішла…» Марта стала на коліна й почала гаряче молитися за доньку: — Боже Святий і Праведний, прошу Тебе, відкрий їй очі на цей світ. Я боюся, щоб він її не забрав від мене, не зламав. Спаси мою дитину, Господи, благаю тебе в ім’я Христа. Спаси… Не дай Ганнусі повторити мою долю, мої помилки, прошу Тебе… Марта не хотіла згадувати минуле. Проте тепер, коли провела поглядом дочку за вікном, воно настирливо поверталося, не давало їй спокою. І хоч як жінка стримувала спогади, вони зі всіх боків нахлинули на неї. — Не повтори моєї долі, — шепотіла вона. — Не повтори…
