ПАСТОР

Був звичайний день. Початок серпня. Спекотне каліфорнійське літо… Біля входу до лікарні юрмилися люди, які прийшли відвідати хворих. Пропускали по одному, решта чекала на вулиці. На душі було сумно – тато у важкому стані: проблиски надії на одужання змінювалися безпросвітним розпачем у передчутті близької розлуки. Прогнози лікарів були невтішні. Кожен відвідувач прийшов зі своїм болем. Привернула увагу група емоційних мексиканців, які щось бурхливо обговорювали. Декілька відвідувачів намагалися пробитися через пропускний пункт, але безуспішно. У цій групі був уже немолодий худорлявий чоловік невисокого зросту. Він тримав у руках чорну книгу з позолоченими сторінками. «Напевно, Біблія», – подумала я. Він ще трохи постояв і сів на єдине вільне крісло біля мене. «Пастор...» – було вигравірувано золотими літерами на книзі. – Це у Вас Біблія? Напевно, іспанською? – запитала я. – Так. Я – пастор церкви… А Ви прийшли когось відвідати? – Так, у мене тут батько лежить у критичному стані… Пастор співчутливо зітхнув і відповів: – Ці люди, – вказав він на групу мексиканців, – прийшли до родича, який підключений до апаратів, що підтримують дихання… – Як добре, що у нас, християн, є надія на вічне життя з Богом, – сказала я. У мене в телефоні було чудове фото: щасливий тато у своїй улюбленій українській вишиванці з тортом у руках, на якому золотими цифрами сяє 85. Ми сфотографували його рік тому – на ювілей. Показала це фото мексиканському пастору-незнайомцю. Він усміхнувся й дістав свій телефон: – У нас сьогодні ввечері молитовне зібрання. Надрукуй ім’я свого батька – і ми за нього молитимемося. Він повторив це двічі, і тому я із задоволенням взяла його телефон, де на екрані вже було: «Please pray for:», і я надрукувала: «Yaroslav». Раптом до пастора підбігли його побратими, стали щось голосно й наполегливо пояснювати. Він швидко підхопився, попрощався зі мною й пішов виконувати свою місію, до якої покликав його Господь: втішати та зміцнювати у вірі стражденних, просити для них милості в Бога. На душі, як і раніше, було тужно, але поступово сум розвіявся від того, що хтось зовсім незнайомий вирішив взяти частину духовного тягаря на себе й просто щиро помолитися. Через три місяці Господь відкликав батька у Свої небесні оселі, де немає недуг, суму та сліз… Будемо ж і ми тими, хто помічає біль і скорботи інших, хто готовий приносити до престолу благодаті прохання за людей, яким завжди потрібна милість і вчасна допомога від Всевишнього.