Глумилися над гідністю Месії Цинічно й страшно. Відвернулась ніч. Земну скорботну ниву вже засіяв. Вона зародить через дим сторіч. Далеко ще до чорного світання. Доба жахлива і кривавий слід. І свист бича. У відповідь – мовчання І злобні лиця на багрянім тлі. Холодна ніч – остання перед стратою, І смерть уже здавалася відрадою. Хтось клав життя в наругах і прокляттях У темний час печалей і журби. А хтось принишк, мов тінь, біля багаття: Немов з Христом… Та ближче до юрби. «Ні меч, ні спис не залякають нині, А те, що гріюсь – скільки ж тут вини?..» Зненацька голос дівчини-рабині: «І ти був з Ним!» Вогонь не грів. Горіло у середині. Блаженні, що ніким не будуть зведені. І клятвенно: «Не знаю цього мужа, Не відаю, що кажете мені…» Лиш серце стукотіло дуже-дуже, Немов ішов босоніж по стерні. І заспівали пісню про відречення… Душа аж застогнала понівечена. Два погляди: один такий тужливий, Що в серце учня всунулась гора… І полилася вмить гаряча злива З очей Петра.
