Нині Вікторія проживає в США та здобуває медичну освіту. Улюблені чоловік та син підтримують її та надихають навчатися й писати романи. КОЛИ ТИ МЕНI ПОВЕРНЕШ ГРОШI? Коли Петров отямився після тривалої хвороби, він водночас і здивувався, і зрадів, побачивши перед собою щире обличчя свого давнього друга Олексія Івановича Царьова. Здивувався, бо аж ніяк не сподівався, що така поважна та зайнята персона відвідає його – людину, що живе бідно та просто в непрестижному районі. З іншого боку він був сповнений радості, бо Василь Григорович дуже чекав на Олексія Івановича ще місяць перед тим, коли недоля розділила його життя на «до» та «після». За старою звичкою Василь був радий бачити Олексія. Долаючи біль, він підвівся та хотів приготувати своєму другові каву. Олексій Іванович скривився: «Кава? Я не можу пити каву, краще дай мені чаю». Василь посміхнувся. Спираючись на милицю, він відкрив наступну шафу, вийняв нову коробку цейлонського чаю, пісочне печиво за домашнім рецептом та виставив на стіл. Коли горнятка, тарілки та ложки були вже на столі, Олексій Іванович іронічно прокоментував: «Так і не навчився ти жити, Ваську». Він зневажливо оглянув меблі на кухні, у передпокої, що, власне, було те й саме, та додав: «Усе старе, з гудвілу, горнятка якісь допотопні. Як так взагалі можна жити?» Він глянув на друга, зневажливо посміхаючись. Потім гучно труснув рукою зі швейцарським годинником, хмикнув і якось тихо, холодно промовив: «Мені час іти. Ти вже можеш ходити. Радий, що не помер. Бо хто тоді борги віддаватиме? Крім того, не забувай, що я на твоє лікування стільки грошей викинув! Усе, годі хворіти! Завтра виходь на роботу. Усе, Ваську! Ти ж мені друг? Друг!» Він голосно відпив чаю з горнятка та зі словами: «Помиї, а не чай! Як таке взагалі пити можна?» – підвівся, ще раз зухвало глянув на годинника марки Patek Philippe, що він його придбав за двадцять тисяч доларів, та вигукнув: «О’кей! Тайм із мані! Мушу піти, бо ще гру в гольф можу пропустити!» Він пішов, грюкнувши дверима. Василь із сумом подивився вслід другові. Почуття провини перед другом, відчуття безвиході звалилися на нього важким тягарем: своєму близькому другові – і так багато винен? Як таке могло статися? І коли ж він буде в змозі віддати ці кляті гроші, щоб відновилася та їхня світла, щира дружба? Він прибрав зі столу чай, чайник, блюдця, печиво, усе розставив по місцях. Дружина багато працювала ці дні, і Петров докладав усіх зусиль, щоб не обтяжувати ані її, ані своїх дітей. Ще залишалося кілька годин до вечірнього візиту лікаря, і Василь узяв Біблію, почитав і заснув. Він знову поринув у сон, який вже бачив кілька разів протягом свого перебування в Сполучених Штатах: лука затишного села, і він із Льошкою грає у футбол із сусідськими хлопцями. Лука простора, зелена, а хлопчаки без турбот і поза часом… Йому снилося, як вони разом пасли корів... Та ще багато чого снилося… Увечері в лікаря з’ясувалося, що страхова компанія виділила йому гроші на всі необхідні ліки, і тепер немає потреби платити за лікування. Через перекладача Василь запитав, чи він може повернутися на роботу на будівництво, щоб мати змогу віддати борг другові. Але лікар наполегливо відмовляв Василя від роботи на будівництві. Петров засмутився. Він не хотів підводити друга. Розхвилювавшись, необережно підвівся, зачепив милицею стіл, упав, розбив голову та знепритомнів. Йому викликали швидку й залишили в лікарні до наступного дня. Люба, дружина Василя, поїхала додому, бо в лікарні не дозволяли відвідувачам залишатися на ніч. Але вранці наступного дня, коли Любов Гнатівна зібралася їхати до лікарні, машина Царьова вже стояла біля хати, і він у своїй звичній манері не дозволив їй їхати до чоловіка, наказав натомість працювати на черговому об’єкті та майже силоміць забрав у Люби обід та речі, що вона їх приготувала для чоловіка. Він сварив Петрова люто, мовляв, знов його підвів, взагалі шкодує, що з ним зв’язався. Ще багато чого мусила Люба вислухати дорогою на роботу. Вона відпрацювала на будівельному об’єкті, а надвечір поїхала відвідати чоловіка. Ще добре, що діти самі приготували поїсти батькові та відвезли до лікарні. Одужував три тижні. Як одужав, Петров повернувся на будівництво – відпрацьовувати гроші. – Не забувай, що ти мені винен, – таким привітанням зустрічав свого друга Царьов на будівництві. – Тож думай, коли ти мені віддаси гроші. Ледве тягнучи за собою прооперовану ногу, із головним болем Петров працював із раннього ранку до пізньої ночі та не бачив ані дружини, ані дітей. О десятій вечора мексиканець, який жив у тому ж районі міста, що й Василь, забирав його з роботи, і вони їхали додому, спілкуючись ламаною англійською. У хату Петров заходив далеко за північ, вмикав світло, на столі на нього чекала вже холодна вечеря. Записку із словами «Дякую, кохана» Василь залишав на столі, а їжу ставив у холодильник. Уранці він снідав своєю вечерею. Потім заходив до кімнати. Діти спали. Знесилена важкою працею дружина спала просто в одязі на дивані в одній із кімнат дітей. Василь Григорович перебинтовував ногу та миттєво засинав. Однієї ночі йому знов стало зле. Його розбудила дружина: «Васю, Васю… Що ж це за лишенько? Як же ми житимемо? Чим платити за житло? Що будемо їсти? Ти ж такий слабий!» У нього знову підскочила температура. Він випив таблетки. Уранці не зміг встати, щоб іти на роботу. Царьов дуже обурився. Того дня він збирався відлітати до Швейцарії в чергову відпустку, бо влітку проводив багато часу поза містом на відпочинку. Квитки були на вечір. Він наказав своїй дружині збирати речі в подорож, а сам знову поїхав до друга. Петров прокинувся від різкого стуку в двері. Він підвівся, але нога не слухалася. Через силу, на милицях, він підійшов до дверей та відчинив їх. – Здоров! Пам’ятаю, я винен тобі гроші, – сказав він, слабо потискаючи міцну руку друга, – хіба я тебе колись за тридцять років нашої дружби підводив? – Думай про те, коли ти віддаси мені борг. Одужуй щонайшвидше… – з цими словами він дістав калькулятор. Щось помножуючи та перераховуючи, додав: – Ну що, Ваську? Я тобі даю тиждень повалятися, відпочити та одужати. Тобі це буде коштувати 840 доларів. – Як 840?! Я ж заробляю 5 доларів на годину, 50 доларів за день, за сім днів я буду тобі винен не 840, а 350! – заперечив Василь. – Ти заробляєш 350, а я втрачаю 840! І не будь невдячним! Хіба ж не я тобі надав житло й допоміг тут влаштуватися? Живеш, як король, тож і плати, будь ласка! Чи, може, хочеш на іншу роботу піти? Тільки не забувай, що ти не знаєш мови та без мене ти тут ніхто! І взагалі хто ще так живе з емігрантів, як ти? – голосно обурився Олексій Іванович. – Авжеж... Так, як я, ніхто тут не живе... – сумно зітхнув Петров. І подумав, дивлячись на свого друга, хоча ні, скоріш на колишнього друга: «Льоша, невже ж ми й насправді були з тобою друзями? Ділили на двох шматок хліба? Невже ж це справді було? Що ж з тобою сталося тут?» Петров стояв і невесело дивився на друга. Царьов, як бувало й раніше, ніби почув думки Петрова. – Ой, годі вже, Ваську, не починай! Багатими всі хочуть бути! Не я один. Будемо без отієї сентиментальності. І ти станеш багатим, не турбуйся! Ти, головне, одужуй. Я тут продукти приніс. Ми таке не їмо, усе прострочене, але можна їсти. Усе, бувай, я пішов! – Царьов подивився на свого золотого годинника, посміхнувся йому та пішов із дому Петрова, але перед тим, як сісти в машину, ще раз вигукнув: «Василю Григоровичу! Коли ти мені віддаси гроші?» Потім весело й вголос розсміявся, сів за кермо, грюкнув дверима свого автомобіля, гучно посигналив та поїхав. Петров стояв біля вікна, аж доки чорний Lexus не зник за поворотом.
