Вела стежина у село, Вела до рідної оселі. Світилось радістю чоло, Були думки мої веселі. І соловейко не вмовкав, Від нього втіхою лилося. І місяць радісно сіяв, Про щось шепталося колосся. Роса, як Божа благодать, На трави з неба опустилась, Щоб їх з любов’ю напувать, Й сльозою чистою світилась. Десь у траві сюрчить-співа Нічна комаха невгамовна, Про себе світу заявля, Теж до життя любові повна. Серед хлібів стою тихцем, Боюсь тривогу розбудити Необережності слівцем – І спокій ночі погубити. Який величний наш Творець! Як любить Він Своє творіння! Я – творива Його вінець – Возношу до Небес моління.
