Як лине той олень до водних потоків, Так хоче душа бути з Богом Отцем. Душа моя прагне до Бога всі роки! Коли ж я з’явлюсь перед Божим Лицем? Сльоза моя нині поживою стала, Бо кажуть мені цілий день: «Де твій Бог?» Для мене година важка ця настала, Так, ніби я втратив надію й любов. Коли я сьогодні про це пригадаю, Як у многолюдді щоденно ходив, То душу свою я в сльозах виливаю, Бо їх всіх до Божого дому водив Із голосом щирого співу й подяки Святкового натовпу…Чом ти, душе, Сумна? Май надію на Бога, бо дяку Я буду складати Творцеві іще За милість Його, що послав Він із неба. Душа моя тужить в мені: «О, мій Цар!» Бо я повсякчас пам’ятаю про Тебе З країни Йордану, Гермон де й Цоар. І як прикликає безодня безодню На гуркіт Твоїх водоспадів, усі Вали Твої й хвилі пройшли наді мною, Бо все Ти тримаєш в могутній руці! Удень виявляє Господь Свою милість, Вночі завжди пісня зі мною Його. До Нього молитися маю сміливість, Бо Бог – то основа життя є мого! Промовлю я Богу у день цей тривожний: «Ти скеля моя, чом про мене забув? Чого я сумний через утиск ворожий Блукаю у світі, мов горя набув? Мені ніби кості безжально ламають, Втомився я вже від обману й тривог, Мої вороги мене так завжди лають, Що кажуть мені цілий день: «Де твій Бог?» Душе моя, чом ти сумуєш і плачеш? Чого непокоїшся ти у мені? Надійся на Бога, бо скоро побачиш – Я буду Його прославляти всі дні! 1 вересня 2003 р. Коли дасть нам Бог і на те Його воля Було це давно в Україні, при НЕПі, Тоді, як косили в полях косарі, І лайнери ще не літали у небі, Й співали на ринках сліпі кобзарі. Жило того часу щасливе подружжя, Бо як громадянська скінчилась війна, То після весілля родина та дружня Отримала в спадок від батька млина, Родючу з великим ставком гарну землю, Чудовий із грушами й вишнями сад, З коровами, кіньми та вівцями ферму Й ділянку, де добре родив виноград. І стала сім’я та господарювати, До церкви ходили вони завжди вдвох, Та бідному люду в селі помагати, – І благословляв їх у справі цій Бог. Любили їх люди похилі та діти. І стали вони через деякий час Великим багатством майна володіти, Зробивши на декілька років запас Ячменю і проса, пшениці та жита, Й худоба ще приріст приносила їм. Для того, щоб це зберегти й краще жити, Нові збудували дві клуні та дім. Та потім почав чоловік зазнаватись, Що став найбагатшим у тому селі, Й від Божого Слова також відступатись, Та гордим зробився й у власній сім’ї. Він якось уранці мав сильну турботу, Хвилюючись дуже про справи земні, Промовив дружині: – Як скінчиш роботу, Вареники звариш сьогодні мені. – Коли дасть нам Бог і на те Його воля, – Сказала, – то ввечері ти їх з’їси. Розгнівався він: – Та яка Божа воля? Як я все даю, бери тісто міси! Й були щоб на вечір вареники з сиром! – Не гнівайся ти, – відповіла вона, – Та йди на роботу сьогодні із миром, Не хочу, щоб сталась між нами війна. Весь день він трудився. Прийшовши додому, Із себе він одяг і чоботи зняв Й для того, щоб трішки розвіяти втому, На кухні макітру вареників взяв, Поклав на столі, на стільці добре всівся, Наткнув на виделку одного, підніс Угору й до жінки сказав: – Десь подівся Твій Бог, і Його вже нема… Й не доніс Вареника того до свого він рота, Бо раптом почув в дворі пострілу звук. Зирнув у вікно – відчинив хтось ворота Й собаку убив. Наполегливий стук У двері гримів. І не встиг він піднятись, Як в хату ввірвалися більшовики, З дружиною й словом не зміг обмінятись, Бо зразу наставили гострі штики. Забрали будинки і млин, і скотину, І поле найкраще у їхнім селі; Лише залишили стареньку хатину Та дуже малесенький клаптик землі. Сказали йому, що він ворог народу, Бо йти добровільно в колгосп не хотів, Та, щоб між людьми не мутив більше воду, Відвезли до диких сибірських котів. І там він до п’ятдесят третього року На лісоповалі в наметах конав, Аж поки діждався закінчення строку Тоді, коли «батько народів» сконав. Прийшовши додому увечері пізно, Постукав у двері й за ними почув: «Це хто там?» – дружина запитує слізно. І він затремтів, бо від слів цих відчув, Що знову йому посміхнулася доля, Хоч горя зазнав за короткий свій вік: «Коли дасть нам Бог, і на те Його воля, То буду це – я… твій Іван… чоловік!» Як видно, життя його добре навчило, Що в світі є Вічний та праведний Бог, Бо він, як попав у Господнє точило, Зробив добрий висновок… Знову удвох В Дім Божий вони стали разом ходити Й Ісуса Христа та людей всіх любити. 15 вересня 2003 р. Не втратив, а віддав (За Вірою Кушнiр) Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх. Ів. 15:13 Солдати вертались з війни В холодних товарних вагонах. Дружини і діти, й батьки Чекали їх всіх на перонах. Не всі повернулись в ті дні – Родини їх не дочекались: Про них тільки згадки самі У пам’яті позалишались. Стояла там мати одна, На плечі спадала хустина, І серед приїжджих вона Шукала єдиного сина. Їй хтось на стілець показав: Замотаний в чомусь, на ньому Сидів він, неначе лежав, Не дивлячись в вічі нікому. – Синок, ти мене не впізнав? Я мама твоя, подивись же. – Сліпий я, – він тихо сказав, – До мене прийдіть, мамо, ближче. – Синочку мій, встань, обніми, Як довго прийшлося чекати! – Без ніг я вернувся з війни Й без рук. Хіба можна обняти? – Синочку, – цих страждань безмір, Ти, мабуть, на щастя не вдався, Бо втратив і ноги, і руки, і зір… – Не втратив я їх, а віддав все. Різниця в цім прикладі є: Все втратити можна даремно, Але хто життя віддає За людство – це жертва приємна. Так само Син Божий – наш Спас У жертву віддав Себе людям. Звучить запитання до нас:, Що нині робити ми будем? Життя все – Ісусу Христу, І час свій – пожертвуєм брату, І Богу віддавши красу, Не будемо мати за втрату. Недаром прожите життя, Недаром померло те тіло Душі, що у Ймення Христа Звершила святе Боже діло!
