Миті одвічного

Думку до думки і слово до слова, Мов намистини, нанизую знову. Та описати буваю не в силах Посмішку неба красиву-красиву, Чисту пелюстки сльозу на світанні, Пісню зірниці тремтливо-печальну, Спрагу проміння, що сяє в зеніті, – Хоч це усе лиш – одвічного миті. Миті величні, що серце бентежать, У таїні неосяжно-безмежній Дивно постали, як світу основа, З думки Творця, за Святим Його словом. Розумом їх осягти не беруся – Небу у відповідь тихо всміхнуся… Думку до думки зберу по краплині Й виллю у слово – подяки й хваління.