Ми щось залишаємо в стінах старих… У отчому домі — дитинства колиску, Батьківські повчання і перший поріг, І помилку першу, й образ ненавмисність. Вони оживають, забуті та тихі, В квадраті вікна і у скарзі мостини, Коли ми у дім цей зберемось приїхать І входимо в нього з очима дитини. Мабуть, ми любили колись недолуго Ці стіни низенькі з теплом невичерпним. І вже не змовкає натомлена туга За дахом, загубленим в зорянім серпні. Та є у нас дім, де не нижчають стіни І дах не линяє, не вужчають вікна І спогад не ходить прозорою тінню… Господь дарував царський дім нам навіки.
