Поетів просять не згадувати про війну, Принаймні, не говорити про вбитих солдат, Принаймні, не називати їхніх імен... Коли війна стає однією з щоденних справ, Про неї починають говорити мовою цифр: Три тисячі вбитих і дев’ять тисяч напівживих... Коли війна може вбити у будь-яку мить, Для неї вигадують щораз новий евфемізм: Двохсотий вантаж, лінія розмежування, зона АТО... Для того солдати придумують собі позивні – Щоб смерть не дізналася їхніх справжніх імен І пропустила їх у своєму блокноті страт. Тому мирні жителі бояться говорити про смерть, Щоб вона не почула і не прийшла у їхні доми, Щоб вона не прийшла і не забрала їхніх дітей. І телеведучі продовжують усміхатись до глядачів, Вітати їх зі святами і говорити про кумедних панд, Говорити про що завгодно, тільки не про війну... Поступово приходить втома від злих вістей, Клац – і спрацьовує запобіжник у голові. Той, що захищає мозок від перегрівань. Суспільство звикає до горя і до війни Отак, як нога звикає до нового взуття, Хоча спочатку воно натирає до мозолів. Спочатку тебе взувають батьки, готуючи до шляхів. Потім взувають політики, обіцяючи нове життя. Останньою взуває смерть в невагомі картонні сабо. Ті, хто торгує зі смертю, рідко бувають на передовій, Вони розуміють, що війна – ненадійний бізнес-партнер, Тому шлють кур’єрів, що мають найзашкарубліші мозолі...
