«МІЙ ТАТО – ГЕРОЙ!»

Був ледь морозний зимовий ранок. Хвилинна стрілка вкотре, обганяючи годинну, прибула до фінішу першою. Сьома ранку. З кухні долинає запаморочливий аромат млинців з полуницею: мама готує сніданок. Із телевізора лунають перші звуки новин. У світі знову хтось не подав у відставку, неспокійно в зоні АТО, Верховна Рада України приймає зміни до Конституції. Здається, усе незмінне, як і завжди… Але, наче отямившись від жахливого сну, розумію: усе назавжди змінилося…Ніколи не буде в нас щасливих сніданків та вечер у колі родини. Мій татко – військовослужбовець. Був… Мою маленьку душу наче розриває куля снайпера, яка так упевнено ввійшла в тіло моєї найріднішої людини. Мені боляче й страшно… Усі кажуть: «Так було треба! Він загинув як герой! Минеться! Життя налагодиться!..» Але я ще своїм дитячим розумом не можу зрозуміти, що мій улюблений татусь ніколи не зустріне мене зі школи. Такий високий, спортивний, привітний, у військовій формі й впевнений у собі – ніколи не обійме мене своїми величезними руками й не скаже просто й ніжно: «Моя донечко! Радість моя!» Сміливий, хоробрий, відважний, рішучий, мужній, доблесний, безстрашний, відчайдушний, сповнений відваги – він разом зі мною знімав кошенят із дерев та ремонтував іграшки моїй найкращий подрузі. А потім ми разом ховали від мами під ліжком п’ятьох сліпих цуценят, яких знайшли в коробці на зупинці. Хоча, звичайно, мама про все знала й сама потайки годувала їх дитячою сумішшю. Згодом ми тих цуценят разом роздавали сусідам… Безумовно, у мене ще дуже багато спогадів. Я можу годинами розвивати цю тему, але хочу донести до читача: сказані слова – це не просто про людину, мого батька. А про людину – представника професії військовослужбовця. Ось такі вони справжні чоловіки: рідні, ніжні, сильні, разом із тим відважні, сміливі, відчайдушні, інколи нерозважливі… Мій тато був військовослужбовцем. Він боронив Україну. Я знаю, що йде війна, а мій тато захищав від неї нашу країну. Захищав мене й маму, наших сусідів, бабусю... Він залишив там свою душу, яка й досі стоїть на варті українських кордонів. Мені хочеться бути такою, як він: завжди дотримуватися норм моралі й гідності, допомагати людям у скруті. Тому, коли ще трошки подорослішаю, теж хочу стати, як тато: Людиною з великої літери. Чітко усвідомлюю, що через декілька років мені потрвбно буде обирати свою професію. Я, праця, суспільство... Найбільше моя мрія – приносити суспільству матеріальне й духовне багатство, а всім, хто нас оточує, дарувати поетичне натхнення, сповнювати їхні серця радістю буття. Улюблена професія, робота не з примусу, а за покликом серця дадуть мені моральне задоволення й щастя в житті, зроблять мене цілеспрямованою. Я хочу, щоб моє майбутнє було осмисленим, а я була безтурботною. Свою долю я бачу в тій професії, яку обираю свідомо: військовослужбовець. Може, не до кінця на сьогодні розумію сенс обраного фаху. Але чітко знаю, що буду служити Україні за законами ЗСУ, працювати з людьми. Буду захищати кожну людину й очищати землю від погані. Цього захисту вимагають і хлібороб, і шахтар, і металург, і машинобудівник, і професор, і вчений. Я завжди пам’ятатиму слова своєї улюбленої поетеси Ліни Костенко: Людина, хоч і не літає, А крила має, а крила має… Я хочу допомагати людям розправити крила для вільного життя. Після пережитого горя, я щодня молюся за друзів свого тата і загалом за всіх військових. За їхнє здоров’я та життя. Молюся, щоб уберегти цих людей від небезпек. Молюся за їхню перемогу й хочу, щоб вони повернулися з війни цілими та неушкодженим. Я хочу своїми «крилами» захистити всіх їх, усіх нас і нашу Україну. Тепер мені лише сімнадцять, але мої погляди на життя серйозні та впевнені, слова мої звучать усвідомлено та рішуче. Хто багато пережив – дорослішає рано. Тому я говорю цілком відповідально про важливі для мене речі. Ви скажете: «Ти ще така маленька!» Нехай. Проте саме мої думки втілюють віру в світле майбутнє України й в те, що мій тато віддав життя не марно. Вікторія Сердюк, 14 років Новоолександрівка