Боже, як же втомили ці кляпи, кліше і клони! І кожен тебе втискає у нішу, неначе пазл. І тулить тебе до власних випещених шаблонів, Старається тобі дати визначення і назву. А в будь-якій ніші – тісно, на будь-яких рейках – нудно, Під всякими іменами вузько і суб’єктивно. За межами розуміння кожне Господнє чудо, І визначення не має жодна земна людина! Та як же когось дратує твоя бунтівна крамола, Свобода безкомпромісно ставити запитання І вголос казати правду, кого б вона не вколола, Навіть якщо ця правда – надто нова і рання. І як же тобі не можуть пробачити противаги, І кожен тебе береться виховувати і повчати. Згодом звикаєш менше звертати на те уваги, Та дійсність болить гостріше за коментарі та чати. Бо будь-яка уніформа випалює ідентичність, І будь-яка монотонність гнітить індивідуальність, Банальність безповоротно знебарвлює особистість. Безликість із кожним роком в’їдається у ментальність. Одного прекрасного ранку прокинешся на прилавку, Де кожного оцінили і виставили на продаж. Захочеш зірвати бірку – відразу скуштуєш палку, І станеш в потрібну позу, нап’явши потрібну одіж. То як воно – жити в світі, де люди, як манекени? На глянцевому обличчі – ні болю, ні ейфорії. В картонні кімнати барбі приходять гламурні кени, Усмішки – рожево-штучні, очі – перегорілі. І просто стоять в вітринах, причесані, непорушні, Повторюють за вождями високі духовні гасла. Заклякли в скляних зіницях пластмасовокрилі душі, Засохла живиця глузду, лампада ідеї згасла... Ти ходиш між ними, будиш, махаєш перед обличчям, Вдивляєшся в їхні очі, спрямовані десь крізь тебе, І думаєш: як ці люди збираються жити вічно, Коли над собою навіть не здатні узріти неба? Пильнуй, не втрачай уваги, молитва – твій хліб щоденний. Дотримуй розумну відстань між власним єством і ними. Просто ти ще не знаєш, як люблять ці манекени Розтерзувати сміливців, що сміють бути живими...
