Кругом яблуні завірюха З кожним подихом вітерця. Ну навіщо спішиш щодуху Вроду змести з її лиця? Схаменися, грайливий вітре, Припини цей жорстокий глум… Все ж кружля білосніжне квіття, Ніби тихий врочистий сум. Та душа не болить у яблунь, Не розщеплює крик грудей, Бо намистом з рум’яних яблук Милуватимуть зір людей. І життя вітровій невтомний Обмітає мій ніжний цвіт, Щоб на гілці душі, на кожній, Визрівав золотистий плід. Боже, сили додай в негоду, Щоб не змів мене буревій. Бо мій плід – Твоя нагорода, Він – для Тебе, мій Боже, він – Твій.
