«Яка ти вродлива, яка білокора!» — Шептав Клен Берізці зізнання свої. Та якось наїхали люди — о, горе! — Сокирою вдарили в груди її. Вона напувала їх свіжістю соку, І тільки здригались поламані віти, Верхівку до Клена здіймала високо, Яка вона зранена, щоб не помітив. Приспів: З кохання до Клена Все долю благала, Щоб листя зелене Не в’яло, не в’яло. «Була ти вродлива, була білокора», — Клен видав Берізці байдужість образ. Берізка щосили боролася з болем, А поруч… Калина розквітла якраз. …Самотня Берізка. Стоїть одиноко. Як зраду простити — не вміє, не знає. І тільки щороку березовим соком Чи, може, сльозами людей напуває.
