Ісав

«Ось я умираю, — то нащо ж мені оте перворідство?» 1М.25:32 Мисливця тішить передсмертний крик Впольованих мешканців поля. І ось він знову за кущем принишк —  І знов комусь рахує хвилі доля. Невтомні ноги і міцна рука — Мужчині поміччю на ловах. І кров гаряча, чорна і липка, На груди бризкає і сохне на долонях. Велика сила в плоті ожила... Куйовдить вітерець волосся. Яка ж оця земля мала, Якби її долати довелося! А нині швидше, швидше-бо туди, Де батькові зросли намети. Там добра їжа, джерело води, Новини дому і його секрети. — О Якове, ти нагодуй мене. Я надто змучений, нема терпіння. А вариво твоє червоне — пресмачне. Моя ж гонитва так мене втомила. Віддати первородство? Забери. І що мені із нього, як вмираю? З обітниць всіх майбутньої пори Я нинішнє блаженство вибираю. Знемога млосна тіло сповила. Утомлено злипаються повіки… Заснув Ісав від ситості й тепла. Заснув для суєти і пороху навіки.