Вчися любити холод – вічнопрозору тишу, Там, де колюча крига сковує сині плеса, Там, де в руїнах храму, чуєш, в забутих нішах – Сам преподобний вітер править холодну месу. Може, це панахида? Може, вона про тебе? Може уже снігами смерть застеляє постіль? Ляжеш посеред степу, ген під відкритим небом, Білою пеленою вітер покриє кості... Хто ти – купець чи злодій, лицар, лихвар, приблуда? Холод усіх рівняє – гроші, мечі, клейноди... В цій крижаній пустелі – всі ми звичайні люди. Тільки одне важливо – в кого яка порода! Перші – які здаються, завтра – вони вже трупи, Другі – які звіріють, робляться хижаками, Треті – згубивши гідність, ладні за миску супу Хоч би й самому чорту креслити пентаграми... Є ще одна порода, рідкісна, чистокровна – Ті, що своєю кров’ю платять за перемогу. Їхня відвага – щира, молодість – невгамовна. Їхні шляхи відомі тільки Самому Богу... Холод – жорстокий вчитель. Виживуть – досконалі! Спинишся – захолонеш, кров скам’яніє в жилах... Воля і небезпека – дві сторони медалі, Відданість і ненависть – дві нездоланні сили. Вчися любити холод, жити вогнем утроби. Може, й тобі заграють «Пісню вогню і льоду»... Знай, що тебе зустрінуть траури і жалоби, Тільки на тепле місце не проміняй свободи! Спокуси пророків. Валаам Далеко летіла слава, Мовляв, з Валаамом – Бог. Прийшли посланці Моава Заводити діалог. Виходив пророк з намету, Потягувавсь на ходу... Давно зрозумів прикмету: Верблюди привозять мзду! «Яка термінова справа Звела вас так рано в путь?» – «Вітання тобі з Моава, Пророче, здоровий будь!» Світанок промінням крапав, Робив золотим пісок. Слуга-бедуїн неквапом З верблюда знімав мішок... Що думав ти, Валааме, Коли підійшли вони І раптом за балачками Промовили: «Прокляни!» Чи мав ти моральний кодекс, Чи відав Господній страх, Чи тільки винагорода Блищала в твоїх очах? Невже ти всерйоз, за плату, В сумління узявши в борг, Наважився обіцяти: «Спитаю, що скаже Бог»? Чи душу пекла тривога, Чи гризла нутро, коли Ти йшов на прийом до Бога За дозволом для хули?! Пророк, а не знав простого: Господь – зупиняє зло! Ти, бач, перевів, небого, Служіння у ремесло... Вернулись ні з чим вельможі... З безсилля мовчав Балак: «В очах віщуна, я, схоже, Не цар, а якийсь простак!» Збирають пророку скоро Новий золотий «корван». І тягнеться до Петору Нав’ючений караван. «Оракуле Валааме, Вітає тебе Балак! Шанує тебе дарами І просить сказати так: «Я дам тобі все – якої б Не вигадав ти ціни. Погодься ж піти зі мною! Одне тільки: «Прокляни!» Пророк подивився скоса На милий душі хабар: «Якби ж все було так просто, Як мовить моавський цар... Та навіть якби він злотом Засипав ущерть мій дім – Без дозволу Саваота Не зможу піти за ним!» А Бог же не деспот, годі! Він право дає завжди Чинити в своїй свободі: «Ну, хочеш іти, то йди!» Як серце пророка – криця, А вухо – глуха стіна, Бог легше навчить ослицю, Аби прорекла вона! Іди, користуйся з шани, Виходь на Бемот-Баал, Та знай: меркантильні плани Приносять сумний фінал! То – Божий народ! Даремно Біснуються вороги! Проклясти благословенних – Нікому не до снаги... Виходь, не виходь на гори, Принось, не принось бички – Прокляття застрягне в горлі, Все станеться навпаки! І притчею во язицех Майбутнім усім родам – Лишилась стара ослиця Й корисливий Валаам. Тому то відомий досі Й підступний Ціппорів син, Що думав, неначе гроші Впливають на Божий чин. У світі – ніщо не нове. Сьогодні також бува, Коли додає до Слова Людина свої слова. Пророкові час мовчати, Та шана земних владик, Дарунки, чини, зарплата – Розв’яжуть йому язик! Отут вже усі пророки Показують справжній лик – Хто муж із відкритим оком, Хто відьма, хто чарівник.
