Хочу дивитись Твоїми очима, Бачити те, чого світ цей не бачить, Дію, для ока людського незриму Посеред сліз материнських й дитячих. Думає хтось: «Бог жорстокий, не чує, І до страждань Він байдужий, до смерті, І звинувачення кидає всує Тому, Хто Сам за людей волів вмерти. Через страждання пройшов, через муки, Щоб від гріха нас та смерті звільнити. Всіх обіймали пробитії руки… Хто зміг ще більше для людства зробити? Світ же проходить повз Нього байдуже, І неправдиві шляхи обирає. Кожен в очах своїх мудрий та дужий, Думає, сам він вершин досягає. Двері сердець на замки зачинили, Годі достукатись і догукатись! Власні божки світ людей полонили. Як же висот їм небесних дістатись? Бог же від кожного з нас недалеко, Тільки поклич – спинить всяку негоду. І порятує від зла й небезпеки, Через вогонь проведе й через воду. Як докричатись до серця людського, Чим доторкнутись і як схвилювати, Щоби почуло й звернулось до Бога? Всіх Він чекає і хоче спасати. Він піднімає бурю на морі, Шторми й вітри посилає із неба, Та не байдужий до людського горя, Бачить всі наші і болі, й потреби. Прагне серця Він людські пробудити, Що у байдужості, злі затверділи, Бог хоче кожного усиновити, Взяти його під міцні Свої крила. Слуг Він повсюди Своїх посилає, Кличе людей у обійми до Себе. Кожен сьогодні свій шлях обирає: Чи до загибелі, а чи до неба.
