Засинає вечірнє місто, Спочиває від метушні. Тихі зорі у небі чистім Запалили вогні ясні. Щоб піднятись над суєтою, Прошу: — Дай мені, Боже, крил, Не здаватись щоби без бою Там, де не вистачає сил. Із неба висоти Почуй мій голос Ти. Я так Тебе молю За тих, кого люблю!.. Щоб ніколи не розучитись Щиро мріяти, як дитя, Сотвори мені серце чисте, Боже, дай мені каяття. Щоб спинити вітри зневіри, Розігнати думки марні, Боже, дай мені силу віри, Боже, мудрості дай мені! НЕБО ЗНАЄ… Я угору погляд підніму, У безмежні задивлюсь простори І очами небо обійму, Його зір негаснучі собори. Так хвилює, часом до сльози, Даль небесна трепетно-тривожна… До її бездонної краси Доторкнутись серцем тільки можна. Небо знає, знає, знає, Серце ніжно зігріває, Світ любов’ю огортає, — В далечінь його дивлюсь… Небо знає, знає, знає І зі мною розмовляє… Своїм небом без вагання Я з тобою поділюсь. Це воно дарує сонцю схід І малює день на видноколі, Знає таємниці сотень літ, В нім записано і наші долі. І коли у буднях суєти Світ не підіймає вгору очі, Тихо ллються сльози з висоти, Та ніхто їх бачити не хоче…
