Душа моя ще юна, як колись, Хоч за плечима невблаганні роки, Все ще літає в позахмарну вись, Та відчуває вічності вже кроки. Сприймає світ не в сяєві чудес, А бачить все сердечними очима: Їй Бог дає прозріння із небес, Щоб пізнавати суть речей незриму. Помітити не те, що, мов роса, Умить із першим променем зникає, Відкрита їй нев’януча краса Того, що разом з нами не вмирає. Усі ми, наче квіти на землі, Буяємо недовго пишним цвітом, І гаснемо, мов свічі у імлі. Що після себе зможемо лишити? Якщо пізнали Божу ми Любов, То проростемо із її насіння. У ній колись воскреснемо ми знов, Щоб вже ніколи не зазнати тління. Хоч і зів’яне весен наших цвіт, Життя земне, як в небі птах, пролине, Моє нетлінне «я» у інший прийде світ – Безсмертне «Ти» у вічності зустріне.
