Друзі

Вася і Льоша були друзями з раннього дитинства. Люди, коли їх бачили, часто думали, що вони брати. Разом вони пасли корів, разом служили в армії та навіть одружилися в один рік. Сім’я Царьових жила на межі бідності. Як правило, діти так голодували, що крадькома від людей їли різні трави, навіть крали їжу з магазинів чи в товаришів. Сусіди не дуже любили дітей із сім’ї Царьових. Батьки Олексія Царьова часто пили, про дітей не піклувалися, не працювали. Олексій Іванович мав п’ять братів та чотири сестри. А ще йому дали образливе прізвисько «царяшка-пляшка». Часто він ішов селом, а діти навздогін кепкували: «Царяшка, лексяшка, пляшка, у штанях вітерець-розбишашка!» На відміну від Царьова Петров жив у невеликій родині. І хоча його батьки були небагаті, бідними себе не вважали. Завжди ділилися їжею та одягом із дітьми з родини Царьових. Батьки Василя Григоровича жили добре, але скромно – лише на зарплату. Городами та господарством клопоталися в міру. Василь Григорович мав дві сестри й брата. У сім›ї Василь був старшим. Він любив працювати навіть у вихідні, бо мав рідкісну рису характеру: у будь-якій праці знаходив задоволення й без роботи просто не міг жити. У його сім’ї цим користувалися. Коли хтось проходив повз хату Петрових, часто чув: «Васю! Уже час корів доїти! Васю! Чому так повільно? Ти вже мав би давно все прибрати! Нумо, хутчіше». Вася завжди мовчки погоджувався робити все й завжди просив пробачення, коли щось не встигав... Якось вранці Олексій прийшов закривавлений і в синцях, коли Василь працював у себе на городі, та розповів, що пізнього вечора п’яні батьки його вигнали з дому. Він довго блукав селом і наткнувся на п’яних підлітків, які так побили його, що він знепритомнів і не зміг кудись іти. Так пролежав він у кущах майже всю ніч та ледве дійшов до Василя, щоб попросити допомоги. Петров негайно покинув роботу, швидко побіг додому та розповів своєму батькові про те, що сталося. Василів батько відвіз Олексія до лікарні, де він був цілий місяць. Царьов дуже болісно переносив ці події. Петров відвідував свого друга під час хвороби майже щовечора. Одного разу, коли Василь прийшов до Царьова, той сказав йому: «Запам’ятай, Васю! Я з цієї діри виберуся! І тебе теж заберу! Ми станемо такими заможними, що нам усі будуть заздрити!..» – Годі тобі, – відповів тоді Петров, – і в нас, якщо старанно працювати, також можна стати багатим. Я б не хотів нікуди звідси їхати. Люблю берези, люблю наше село. І навіщо тобі багатство? Тільки задля того, щоб похизуватися перед кимось? – Ох, Ваську, Ваську, добра ти душа! Ніколи не забуду того, що ти для мене зробив. Незабаром Царьов одужав, й навіть маленького шраму не залишилось на його тілі від отриманих травм. До вісімнадцяти років він разом із Петровим працював трактористом на фермі, а потім їх обох забрали в армію. Після армії одружилися, і закрутило життя друзів різними шляхами. Петров був працьовитим, багато часу проводив на роботі, аби забезпечити свою сім’ю та допомагати родині батьків. Його дружина Люба народила йому десятеро прекрасних дітей. Сім’я була дружною та працьовитою. Василь Григорович виявися здібною людиною та успішно заробляв гроші не тільки завдяки роботі трактористом, але ще й завдяки будівельницькій справі, яку знав досконало. Тепер він будував хати у своєму та сусідніх селах. Працював із раннього ранку аж до пізнього вечора, його дружина з дітьми успішно вели господарство, родина жила в просторій хаті, їм нічого не бракувало, і вони були щасливі. Щонеділі ходили до церкви. Олексій Іванович та Лілія Сергіївна Царьови були із завзятих. За мету вони поставили собі розбагатіти, але не завдяки своїй праці та своїм зусиллям, а за рахунок довірливих людей. Вони зробили кілька спроб продавати деяку продукцію одного мережевого маркетингу, але в своєму селі їм не пощастило. І тоді вони переїхали до міста. Там обманом за кілька років заробили чимало грошей на довірливості людей. А коли всі довірливі люди в їхньому місті розкупили продукцію, його дружині казна яким способом вдалося отримати візи до США. Вони продали хату, що їм подарували батьки дружини, та переїхали на постійне місце проживання до Сполучених Штатів. Петрови та Царьови дружили сім’ями. Доки Царьови жили в Росії, вони часто приїжджали в гості до Петрових. На свята, а іноді й у вихідні. Любов Гнатівна Петрова була приязною господинею. Вона із задоволенням готувала їжу на дві сім’ї разом із дітьми, потім до ночі прибирала дім після гостей та нетерпляче чекала їх знов у гості. Василь Григорович не шкодував для друга нічого. Він вважав Царьова розумною та розвиненою людиною, із інтересом слухав не зовсім зрозумілі йому ідеї мережевого маркетингу та купував, іноді навіть за останні гроші, продукцію найвищого, як йому здавалося, ґатунку у свого друга тільки для того, щоб його підтримати. А коли Царьови поїхали в Америку, то продовжували підтримувати зв’язок по телефону, листувалися. Після того, як Царьов поїхав, у житті Василя Григоровича нічого не змінилось. Одразу після від’їзду Царьових до США на вихідні він відчував самотність без друга, але Люба не давала йому нудьгувати. Вона намагалася на вихідні запрошувати людей з церкви на обід. Пізніше Василь зі своєю родиною долучився до церковного служіння та звик жити без Царьова. Він тішився тим, що в його житті все було добре: дім, робота, сім’я та благодійна діяльність у церковній громаді. Згодом навчився радіти й спілкуванню з другом на відстані, сподіваючись на зустріч із ним у майбутньому, що неодмінно мала відбутися. Коли Олексій Іванович приїхав до Сполучених Штатів, він відчув себе немов риба, що помирала від спраги, але врешті-решт опинилася не у великому акваріумі, а в безмежному океані. За кілька тижнів після приїзду він зрозумів, що можна легко заробляти гроші, користуючись проблемами та грішми емігрантів із колишнього СРСР. Не минуло й року, а він уже жив у власній хаті, що її купив на гроші прибулих. Схема була проста: новоприбулим Царьов пояснював, що без фінансової допомоги від уряду («велфера») їм не прожити, але ж на велфері кожна копійка на обліку, і аж ніяк невигідно, щоб соціальні працівники знали про те, що в новоприбулих були якісь гроші, бо як дізнаються, то всі гроші заберуть і допомоги від уряду на влаштування на новому місці аж ніяк не дадуть. Люди, що приїжджали з країн, де всю власність завжди забирали, боялися втратити зароблене, а тому легко вірили всьому, що їм говорив Царьов. Льоша пропонував «допомогу»: свій банківський рахунок, куди він клав гроші, зароблені «важкою працею», а також гроші, що їх привозили новоприбулі до Штатів на постійне місце проживання. А коли їх було позбавлено всіх грошей і вони починали отримувати фінансову допомогу від уряду, щоб облаштуватися в новій країні, він їм за готівку знаходив роботу за 3 долари за годину, сам же отримував за кожного робітника 10 доларів за годину. Роботодавці навіть і не підозрювали, що ніхто з тих, хто важко працював на будівництві, не отримують повного заробітку, бо всі розрахунки йшли через Царьова (що формально працював будівельником), який забезпечував роботодавців дешевою робочою силою за готівку. Роботодавці віддавали заробітну плату Царьову, що виконував роль перекладача, близького друга та поважного бригадира. Усім роботодавцям він пояснював, що ніхто з його друзів англійської не розуміє, що вони потребують допомоги та що він їм добровільно підтримує й важко працює. Олексій Іванович дбав про свій добробут та добробут своїх рідних. Прибутки тоді прискіпливо не перевіряли, бо офіційно Олексій Іванович працював на будівництві, податки сплачував вчасно, та й взагалі отримував офіційну заробітну плату… за роботу на будівництві, що її завжди вчасно закінчували довірливі та необізнані в законах емігранти. Усім було добре, якщо не зазирати в душі деяких прибулих, які усвідомлювали, що їх було скривджено, лише після того, як потрапляли в боргову яму. Але були й щасливці, що й гадки не мали, що живуть рабами у вільній країні, працюючи за копійки на «добродія-земляка». Так-от, Олексій Іванович дуже швидко набув слави бізнесмена серед новоприбулих. Він купив вісім домів за три роки, придбав дорогі машини, одягнувся сам і дружину одягнув із найкращих магазинів штату, де він жив. Кожну з хат він купував за дуже низьку ціну. Потім знайомився з новенькими емігрантами в США, пропонував свою допомогу з влаштуванням на «велфері». Лілія Сергіївна наймала за долар на годину стареньких куховарок, що із задоволенням готували смачні страви для приїжджих. От тільки ніхто ніколи цих стареньких жіночок не бачив удома в Царьових. Новоприбулі були захоплені гостинністю Олексія Івановича та Лілії Сергіївни. Кілька днів Олексій Іванович розповідав людям, які щойно приїхали на постійне місце проживання до США, про складнощі американського життя, про те, як важко тут влаштуватися слов’янам, та про те, що американці дуже не люблять слов’ян і зневажливо кличуть їх «рашен». Потім він умовляв своїх земляків не впадати у відчай, влаштовував їх працювати на будівництві нелегально, допомагав із оформленням усіх необхідних документів для проживання та заселяв до чергової своєї хати, за яку треба було заплатити наперед стільки грошей, скільки родина мала з собою на момент в’їзду до США. А коли сім’я віддавала всі, до останньої копійки, гроші в руки Царьова, він якось «раптом» пригадував, що їм треба мати бодай одну машину, і пропонував продати «недорого» свою за 2000, зручно забуваючи сказати, що справжня ціна цієї машини давно лише 200 доларів. Але його сини фарбували чергову машину й надавали їй вигляду гарної, на ходу, навіть якщо її вже давно варто було б здати на брухт… У документах писали, що куплено машину за 200 доларів, щоб не втратити грошову допомогу від «велфера». А за машину Царьов пропонував відпрацювати на будівництві... нелегально. Крім цього, сім’я була змушена зробити ремонт за свої гроші та жити в цій хаті, доки Олексію Івановичу не будуть сплачені всі борги... За якийсь час Царьов набув великої влади в тому маленькому місті, де жив. Він став поважною людиною в церкві: якщо треба було пожертвувати гроші на якусь гучну відому справу, він поважно виходив до кафедри та промовляв: «Господь дав мені на серце пожертвувати дев’ять (а іноді й більше) тисяч доларів на цей проект». Після служіння він підходив до пастора й просив довідку, щоб ця сума пройшла через рахунок церкви або місії. Потім у бланках для сплати податків писалося, що цю суму він пожертвував на благодійність, а тому й податків треба було платити менше, ще й настільки, що пожертви грошей у цьому разі можна було вважати не благодійністю, а вигідною інвестицією. У церкві люди були захоплені жертовністю Царьова. Не було такої людини, що не знала б про Царьова, про те, який це доброчесний чоловік і як він допомагає емігрантам влаштуватися в США. Емігранти, що жили в тому місті, мали дивні якості характеру, бо коли усвідомлювали, що потрапили в боргову яму, навіть собі боялися сказати правду, а щоб щось сказати проти доброчинності Олексія Івановича, то годі й сподіватися. «Добрий» Олексій Іванович не забував навіть про свого найближчого друга. Особливо тоді, коли бракувало робочих рук на будівництві або довго стояла машина, готова на продаж у гаражі без покупця. Тоді він сідав і писав листи Василю про красиве життя в США, про те, як легко заробляти тут гроші. Але найбільше про те, як йому не вистачає друга в цій чужій для нього країні та як він скучив за своїм рідним російським селом... Коли Петров отримував ці листи, він був готовий зірватися та одразу ж поїхати до США, щоб підтримати свого друга… І так, можливо, було б і далі, якби не випадок, що, власне, і підштовхнув Царьова до рішучих дій щодо пришвидшення приїзду свого найкращого друга до США. Було куплено нову хату для здачі в оренду новоприбулій родині з Росії. Хата потребувала ремонту. А ще в гаражі стояла машина, дуже «потрібна» для новоприбулих емігрантів. Старенька, зламана, але її добре пофарбували на продаж та ще й підремонтували так, щоб недосвідчене око не помітило ризиків цієї простої, здавалося б, купівлі. Адже людина, яка щойно приїжджала з Росії, боялася всього ще там, де жила до переїзду на постійне місце проживання до США. Боятися її навчило спочатку КДБ, а потім і спецслужби Росії. Віктор Іванович Васильєв так всього боявся, що потайки від усіх опанував майже досконало англійську та німецьку мови, працюючи простим робітником на будівництві. До США він дістався за запрошенням матері, що чудом виїхала до США ще у вісімдесяті роки. Але вона, рано ставши вдовою, жила без дітей і так бідувала, що попередила сина: не зможе йому допомогти влаштуватися в США. Тож і познайомила його з Царьовим Олексієм Івановичем. Васильєв відмінно знав англійську, але нікому, навіть дружині, про це не говорив. Усе життя він працював на будівництві, бо рано залишився без батька, а потім і без матері, яка, бажаючи допомогти синові та онукам, залишила країну. Але сину довго не давали дозволу на виїзд. Із деяких причин працівники КДБ, а пізніше й спецслужб Росії, тішилися знущаннями з сина «зрадниці Батьківщини» за тих часів, коли слово «свобода» служило щільним прикриттям для всіх чорних «незакінчених» справ, що їх ретельно доводили ко кінця вже в 90-ті роки минулого століття та на початку 21-го. Васильєв дуже хотів виїхати з Росії. Для цього він навіть став удавано активним працівником однієї гарної баптистської організації, але згодом так захопився, що повністю змінив свій світогляд та щиро навернувся до Бога. Але навіть ставши християнином, зберіг таємницю свого володіння англійською. А ще він дуже добре розумівся в машинах. Так-от, перед тим, як зустрітися з Царьовим, Васильєв потайки від матері зустрівся з пастором американської церкви, що пообіцяв йому допомогти та надати хату для всієї родини Васильєва. Віктор сказав, що обдумає цю пропозицію. А коли зустрівся з Царьовим, то йому все здалося привабливим, і він попросив показати дім, машину й роботу. Дім, що його пропонував Царьов, дуже відрізнявся від того, що його надавав американський пастор. Дім Царьова ще треба було ремонтувати, та ще й гроші за нього платити; американський пастор вибачився за неприбрану хату та просив три дні, щоб прибрати та замінити підлогу перед тим, як сім’я туди заїде. У машині, що її запропонував Царьов, Віктор Іванович одразу виявив деякі приховані проблеми. А коли потрапив на роботу, де Царьов своєю ламаною англійською роз’яснював своєму начальнику, що знову привів на роботу «дешевого», але дуже здібного «руського», який буде працювати з ранку до вечора за 7 доларів на годину, то зрозумів, що від Царьова можна чекати тільки лиха. Особливо обурила Васильєва фраза, що її промовив Царьов після розмови зі своїм начальником: «От бачиш, він тобі зрадів та навіть готовий платити тобі цілих 4 долари на годину! Ну, кому ще з емігрантів так щастить, як тобі?» Васильєв дуже злякався. Так злякався, що подякував Царьову, а коли прийшов додому, то сказав матері, щоб вона терміново змінила номер телефону та більш ніколи не бачилася з Царьовим, бо той один із колишніх працівників КДБ, що шпигує за ними! Васильєв та його мати звикли не довіряти людям та всіх, хто їм не подобався чи здавався підозрілим, називали колишніми працівниками КДБ. Коли Царьов усвідомив, що втратив Васильєва безповоротно, а бурхлива хвиля еміграції вже завершувалася й ніхто не зможе допомогти йому платити за нову хату, він у розпачі купив квитка до Росії. В аеропорту його зустрічав найближчий друг, Петров Василь Григорович, що готовий був пожертвувати всім задля дружби з Царьовим, про що Олексій добре знав. Ніхто ніколи не дізнається, як Царьов умовив Петрова продати дім та майно (не без допомоги Царьова) та проміняти спокійне розмірене життя в Росії на шалену гонитву за достатком чи за прожитковим мінімумом у далекій невідомій країні...