Дощ пробіг по теплих тротуарах, Зачепивши райдугу крилом. Десь далеко грім хмаринку сварить, А дощу вже наче й не було. А за ним — лиш чистота озонна, Небо, наче скельце голубе… І присів безсило на газоні Викликом дощеві горобець. З настовбурченим і мокрим пір’ям, Мов клубок зухвалості здаля, Із яким беззахисним довір’ям Він голівку сонцю підставляв! І пухнастішав, і веселішав, На жаргоні гороб’ячім він Щось кричав у вечорову тишу, Крила розпростерши на траві. Зрозуміть в ту мить було неважко Горобця маленького жаргон: Сонце, як травинку і мурашку, По голівці гладило його. Сотні літ світило це Господнє Устає над світом грішним цим. Посилає Бог його й сьогодні Обігріть усіх теплом Своїм.
