Дзвенять мечі. Душа – неначе камінь. Зіщуливсь дух, мов птах зламанокрилий. А вперте «Я», зміцніле із роками, Воює – наполегливо та сміло. Йому не бракне тактики та хисту. Ще не в таких боях перемагали! Зусиллям волі осоружне вістря Не раз дістати із душі вдавалось. Й даремно, що від ран тверділо серце, Вкриваючись безслізності рубцями, І дух вмирав, поранений у герці З бажаннями, що бродять манівцями. Іду на бій. У грудях гине вічність. Єство ж кричить: «Я вистою! Я зможу!» Вдивляюсь супротивнику у вічі – Невже це Ти? Невже це Ти, мій Боже?! Дзвенять мечі. А на душі вогненно. Руйнуються твердині непорушні. Бог проти мене бореться за мене, Своїм мечем мою лікує душу. Своїм вогнем зціляє давні шрами, Вливає в дух мій – Миро найдорожче. І душу, що викульгує з безтями Вітає славно, наче переможця.
