Було це в двадцятім столітті

Шануй свого батька та матір свою, як наказав був тобі Господь, Бог твій, щоб довгі були твої дні i щоб було тобі добре на землі, яку Господь, Бог твій дає тобі. 1М. 5:16 Було це в двадцятім столітті: На станцію вечором літнім Із міста дочку зустрічати Прийшла заклопотана мати. І хоч була втомлена дуже – Для неї було то байдуже, Що важко в колгоспі працює Та так, що вже зовсім не чує У тілі ніякого болю, Бо зранку до вечора в полі Щодня трудодні заробляє, Крім того, город свій ще має. І все, що на ньому родилось, В неділю у місто возилось, На ринку воно продавалось Й зароблене все відправлялось В столицю, до рідної доні, Хоч спала сама на ослоні. Була мати дуже щаслива, Бо донька її та вродлива Навчалася там в інституті. Для мами були незабутні Та радісні завжди години, Коли вони літньої днини В садочку могли посидіти Та разом про щось гомоніти. Навчала дочку, як їй жити, Щоб з друзями вірно дружити, До церкви постійно ходити І Бога всім серцем любити. Та раптом заплакала Ганна, Бо знову згадала Івана, Якого ось тут проводжала, А потім з війни зустрічала Щоденно о сьомій годині. І, може, стрічала б донині, Та звістка прийшла в дні осінні Про те, що загинув в Берліні. Згадала вона все минуле Й хвилини чекання майнули. Ось потяг прийшов до перону, І Галя виходить з вагону. Хотіла підбігти до неї, Але зупинилась, бо з нею Ще хлопець зійшов із вагону, То ніби якусь перепону Між нею і ними поставив Невидимий хтось. Хлопець ставив Із себе щось путнє – був гарний, В розмові ж був дуже вульгарний, Аж холод повіяв на спину, Тому відійшла аж до тину. Хоч з доньки вона дивувалась, Але їм здаля посміхалась. Помітив це хлопець й до Галі: – Такого ми ще нє відалі! І що це за жінка – потвора Стоїть біля того забора? На місці вона чогось мнеця, Беззуба, неначе смієця! – Не знаю, – сказала тихенько, Та вітер повіяв легенький Й приніс ті слова всі до мами, І в неї пішло все кругами. Але підійшла і сказала: – Я хочу, щоб ви про це знали: Була в мене доня маленька, Лицем надзвичайно гарненька, У ліжечку спала, у хаті, А я лікувала солдатів, Бо фронт недалеко проходив І ворог вже близько підходив. Війна – i немає вже ради. Куди тут подітись? Снаряди Поблизу скрізь рватися стали Й зненацька у хату попали. Вогнем стала хата палати. Я вибігла швидко з палати Й до хати, мов куля, летіла, Неначе не маючи тіла. Навкруг все горіло і рвалось, А серце моє розривалось. Вже двері та вікна горіли, Від жаху мої ноги мліли. Палаючи, падала стріха, А в хаті – єдина утіха: Моя найдорожча кровинка, Малесенька, наче билинка, Від болю і страху кричала Та маму на поміч все звала. Не гаючи навіть хвилини, Добралася я до дитини, Лицем до грудей притулила: «Спаси її!» – Бога молила. Бідненька вона вся тремтіла, А в мене горіло все тіло. Коли вже ішла я від ліжка Під ноги потрапила діжка. Спіткнувшись, упала й об труби Передні всі вибила зуби. Ледь-ледь доповзла я у сіни, Вже падали стеля і стіни. Свідомість я стала втрачати Й у відчаї дуже кричати. Вогонь був навкруг і повсюди, А потім нас витягли люди… Згоріли лице і волосся, Й три роки було безголосся. Ім’я є у мене: я – Ганна, І жінка ця дуже погана. Сьогодні повинна сказати, Що я і є Галина мати. Згадав цю історію давню, Неначе було це недавно, Бо нині є ті, що так само Соромляться рідної мами. А в мами ім’я – Україна, Й стоїть вона, ніби руїна, Неначе могила розрита Та спаленим гіллям покрита. I ті, хто у вірності клявся, Від неї давно відцурався. Як липку її обдирають Та все за кордон відправляють. О, Боже Великий єдиний, Зверни погляд Свій до Вкраїни. Пошли каяття її дітям, Щоб разом могли всі радіти I славити вічного Бога, В якого життя й перемога Над тим, що нечисте й невірне. Любов нехай буде безмірна До батька, до мами й дитини, До кожної в світі людини.