Жовте листя... Замріяний сум... Тихий шелест невпинного часу. Ніжний трепет окрилених дум І сивин незбагнена окраса. Все мине, як ранкова імла, Зникне враз, як роса на світанні. І та пісня, що перша була, Обернеться у пісню останню. Відгорить часоплин, відболить, Заясніється миттю натхнення. І душі, що збагнула цю мить, Шлях осяє святим одкровенням. І як стихне останній мотив, Торжеством стануть сльози спокути… Як чудово небес досягти, Щоб до вічності духом торкнутись.
