Знов день обперся на плече смеркання, Зібгавши сяйво в місячну дугу, І проридав, для когось вже востаннє, Свою безмірно болісну тугу. І заглядає дню новому в вічі Лукавства підлий кругловидий сміх, І знову душі стомлені калічить Смертельним жалом невсипущий гріх. Знов серця біль переросте у відчай, В образу – слово, сказане «не так». Знов хтось бездумно кине «правду в вічі» Чи поцілунком дасть зрадливий знак. І знов тепер, як сотні років тому, Душа за раєм втраченим щемить І, щоб навік вернутися додому, Весь біль людський покірно відболить.
